з таких днів графиня у вікно побачила Пелагею, котра з Ядзею на руках бігла до палацу. Скрикнувши, перелякана графиня кинулася їм назустріч. Ядзя, на щастя, виявилася жива і здорова, лише трохи налякана дивним цим бігом. Ще наляканіша Пелагея розповіла, що під час прогулянки садом біля тої самої яблуньки до ніг Ядзі раптом упала невідомо звідки випущена стріла. Коли вона розгледілася, то побачила чорнобородого, який сидів на дереві неподалік від них. Пелагея закричала, схопила дівчинку на руки та й кинулася втікати. Бородатий вистрілив ще раз їй навздогін, але не влучив.

      Графиня наказала гайдукам прочесати сад. Як і варто було сподіватися, вони нікого не знайшли. Граф, який до цього часу вернувся із села, звелів принести стріли. Вони були дерев’яні, тонкі, свіжо вистругані, зі звичайної ліщини. До однієї з них була прикріплена записка на грубому папері: «А ця стріла могла і влучити у графську доньку».

      Коли чоловік прочитав записку, графиня зблідла і притисла доньку до себе. Вона накрила маленьке тільце рукавами своєї домашньої сукні, мовби захищала Ядзю від когось невидимого, хто цілився з-за вікна, за яким уже гусли перші осінні сутінки. Очі її, звернуті до чоловіка, благали – зроби ж що-небудь.

      – Заспокойся, все буде добре, – сказав граф, хоч він і сам не вірив у те, що казав. У палаці Войцицьких остаточно оселився страх. Липкою павутиною він заснував усі кімнати старовинного, спорудженого понад двісті років тому двоповерхового будинку. Тим більше, що у палаці було десятка півтора кімнат, у яких взагалі ніхто не жив.

      II. Дід і внук 

      1

      Прокіп Марушко народився 11 березня 1752 року, напередодні дня преподобних Прокопія та Тита, який припадає на 12 березня за новим стилем (бо за старим це 28 лютого) у селі Хомутівці на межі Волині і Поділля. Точніше, історичної Волині, історичного Поділля і теперішньої Черкащини. Прадід Прокопа був кріпаком, але доволі заможним. Він цілком підпадав під пізніше визначення – «куркуль». Відомо, що він не лише добився того, що першим на селі став відкуплятися від роботи на пана оброком, але й переконав пана, що йому вигідніше продавати землю, або, кажучи знову ж таки сучасною мовою, здавати в оренду своїм холопам замість того, щоб вони як-небудь відбували панщину. Міцним господарем був і його син – Трохим. За сімейною традицією він тримався ближче до панського двору. Якийсь час був навіть старостою, правда, раз на хрестинах сина родича посварився з управителем пана Моджиєвського. Той після цього запропонував панові позбавити свавільного холопа певних привілеїв, але господар Хомутівки не пристав на цю пропозицію, хоч управитель навіть прибрехав і приписав Трохимові лайливі слова на адресу пана, яких той не казав. Та господар Хомутівки розумів – такі хазяйновиті кріпаки йому потрібніші, аніж безправні, покірні, але й ліниві. Про Трохима ж у селі казали, що він «нарваний». Мав крутий і суворий норов, увесь день, а часом і вночі надривав жили на роботі. Не давав спуску ні дружині, ні двом дочкам, ані малолітньому синові. Бо мав Трохим заповітну мрію – викупитися, отримати «вільну» і зажити на