– Дякую вам, панове, – сказав чоловік у масці після завершення обходу. – Дуже дякую за розважливість. А тепер – веселіться!..
Він і його мовчазний супутник пішли до виходу. І тут сталася подія, що потрясла присутніх. Грабіжники були вже біля порогу, коли у дверях з’явився гість. Чоловік у масці ступив до нього і виразно простягнув руку, новоприбулий зняв із пальця обручку і поклав у простягнуту долоню в чорній рукавичці. Потім швидким порухом зірвав маску з обличчя злочинця.
Зала охнула. Всі чекали негайної розправи. Та головний грабіжник лише щось сказав сміливцю і знову швидко натяг маску на обличчя.
– Залишайтеся на своїх місцях, панове, – сказав він, звертаючись до присутніх. – Ані руш!
Він неквапом вийшов, його спільників теж не стало, всі, наче сіль у воді, розчинилися у поліському вересні. Після кількох секунд заціпеніння присутні кинулися до людини, яка наважилася на такий відчайдушний вчинок. Всі його, звичайно, знали – це був граф Юзеф Войцицький.
Його оточили, йому тисли руки і висловлювали своє захоплення, питали, що йому сказав злочинець.
– Це не так важливо, потім скажу, – відповідав граф. – Де моя дружина?
Присутні розступилися і пропустили молоду вродливу жінку.
– О, Юзефе, – тільки й вимовила вона, падаючи в обійми чоловіка.
2
Звичайно, бал був зіпсований. Хоч князь Євгеніуш і сказав, що він компенсує втрати від вторгнення підлих хамів, хоч заграла музика і присутні вдавали, що нічого особливого не сталося, відчуття досади, гіркоти, тривоги витало в залах палацу. І не лише від того, що довелося розлучитися з коштовностями. Всі були принижені і тим, що це відбулося повселюдно, і тим, що грабіжник так їх перехитрив (саме перехитрив, у цьому ніхто не сумнівався). Віднині їхня безпека знову опинялася під загрозою. Адже про людину в помаранчевій масці не чути було вже років шість. Так, здається, з подій 1795 року, які завершилися остаточним поділом Речі Посполитої. Тоді висловлювалися здогади, а чи не був цей грабіжник звичайнісіньким російським шпигуном, котрий допомагав розвалювати польську державу. Поговорили й забули. І ось через стільки років знаменитий злочинець нагадав про себе, та ще й так зухвало.
Героєм вечора, звичайно, став граф Юзеф Войцицький. Всі раптом побачили, який він ставний і вродливий, цей представник давнього, хоча й зубожілого роду. Пана Юзефа питали, як він наважився на такий відчайдушний вчинок, як не злякався так ризикувати.
– Вийшло майже інстинктивно, – відповідав граф. – Це був спалах ненависти. Я навіть не пам’ятаю, як простяг руку і зірвав цю ненависну маску.
– Яке ж у нього обличчя? – запитували графа.
– Звичайне, я б сказав, грубе, – трохи подумавши, відповів той. – Нічого особливого, я сам здивувався.
– А очі, очі? – спитала якась панянка.
– Здається, світлі. А втім, ви ж їх бачили.
Так,