Одного разу в мене вселився якийсь біс, і я, порушуючи елементарні норми безпеки, жартома навела заряджений пістолет на нього, але Горя не повів і бровою.
– Стріляй…
Мене з голови до п’ят пойняло несамовите збудження.
– Ну?… Сміливіше!
Чи то від недавнього невдоволення, чи, може, заворожена магнетизмом смертоносної зброї, але я мовби здуріла. Трішки відвівши дуло убік, різко натисла на спуск. Той постріл пролунав для мене устократ гучніше за інші. Не знаю, де пролетіла куля, але він і тоді навіть не кліпнув, на тонкому лиці не зворухнувся жоден нерв, хоч воно видавалось іще хижішим.
– Пробач. Горю, пробач, – я швидко підійшла до нього і поцілувала в холодні губи.
– За що? – спитав він. – За те, що ти не вбила мене?
– Дурний жарт… Тільки дуже сильний чоловік здатний на таку витримку й ризик, – задля власного виправдання я вдалася до найхитрішого компліменту, який діє на всіх чоловіків безвідмовно.
– Це робиться не так. Хочеш покажу?
У нього десь знайшлося яблуко. Справжнє. Велике, червоне. І, відійшовши кроків на п’ять, він поставив його собі на голову.
– Ні, – сказала я.
– То, може, поміняємося місцями?
– Давай.
І лише тоді, коли він сам поставив мені на голову яблуко і відійшов на десять кроків, зробилося страшно.
Він підвів пістолет у витягнутій руці на рівень очей і прицілився. Здавалося, чорна цівка дивиться мені прямо в лоб. Я мимоволі заплющила очі.
– Ні, не так, – сказав він.
Я полегшено розтулила повіки.
– Роздягнися, – попросив він, хоч на мені була тільки та сама коротенька, вище пупика, маєчка і… вже тільки спідні трусики.
Я взяла яблуко, щоб не впало, і зняла з себе все.
– Ось тепер ти справжнісінька Єва.
Він підійшов до мене, сам примостив яблуко на маківці голови і знов одміряв десять кроків. А потім… я ще не встигла набратися нового страху, як він швидко скинув руку догори й вистрелив. Мені здавалося, що яблуко так і лишилося в мене на голові, хоч воно розлетілося на шматки. Але зверху щось тисло і тисло, я не витримала, опустилася на коліна, а тоді лягла горілиць і заплакала.
Він схилився наді мною, та замість того, щоб втішити, взяв різко і грубо, як останню лярву, і тоді я – о диво! – вперше відчула себе його ребром, вперше відчула з ним цілковите злиття – гостре й тривале.
Він це зрозумів. А трохи згодом сказав:
– Дарма ти не вбила мене. Ти навіть не уявляєш, скільки б тобі за це заплатили.
Я тоді змовчала. Приголомшена небезпечною і такою несподівано солодкою