– І ви знайшли там недопалок від сигарети, а по ньому й самого злодія? – здогадалася я.
– Е-е-е, ні, Анастасіє Михайлівно, – від утіхи він знов ледь не потер долоньками. – То тільки в кінах злочинців ловлять через недокурки та загублені ґудзики. А в житті все інакше, в житті треба порпатися, як ви кажете, в лайні. Тож я обстежив там усю місцевість, заглянув під кожен кущик, і на тобі, маєш – воно, стерво, нажерлося свіжини і, звісно ж, купу, пробачте, наклало. А біля купи, як і годиться, ще й папірець лежить – підтерлося, значить.
Я знов зморщила носа, але цікавість таки взяла гору:
– І що?
– А що, інший погидував би, звичайно, ті, що збирають недокурки й ґудзики, обминули б десятою дорогою, а я – ні. Ну, туалетного паперу там же не було, дістало з кишені, що під руку втрапило… Придивляюся ближче, а там щось пописано. Тут уже гріх, як той казав, не розгорнути й не прочитати. І знаєте, що то було? Ніколи не вгадаєте. Квитанція з ательє по ремонту взуття. А на ній і прізвище, і домашня адреса злодюги, і не треба тобі ніяких відбитків пальців.
Його очиці світилися втіхою, кирпатий ніс задерся ще дужче і нагадував дводірчатого ґудзика – речовий доказ професійної самовпевненості. Та раптом, зустрівшись із його поглядом, я майже фізично відчула, як мене кольнули два шильця, що загострилися на самісінькому споді його водявих очей.
Він, цей колький погляд, якось зовсім не приставав до тієї пришелепкуватої пригоди, яку щойно розповів Притула, і тепер мені здавалося, що розповів він її не з доброго дива, не для розваги й тим більше не для похвали власної глупоти.
– То на чому ми зупинилися, Анастасіє Михайлівно?
– На баранах.
– Ні, я запитував, чи були у вашого чоловіка вороги.
– У кого їх немає? Може, у вас? Той, що здав драні черевики в ательє, перший вас порішив би.
– Отож і я про те саме. Хоча, за логікою подій, нам треба починати з іншої версії. Це, звісно, справа делікатна, але обов’язок примушує мене запитати: в яких стосунках перебували ви зі своїм чоловіком?
– Ви хочете сказати, що його могла вбити я?
– Зовсім ні, я ж недарма кажу про іншу версію. Якщо, наприклад, жінка живе з чоловіком, як собака з котом, то цей, вибачте, кіт сам може зійти з двору та ще й так, щоб потім сучечка не дуже з того раділа. Ви розумієте, що я маю на увазі? Імітацію загибелі.
– Ми не жили, як собака з котом. Нестор мене дуже любив, – сказала я з викликом, прощаючи йому «сучечку», яка не те що не вколола мене, а радше потішила. Я навіть граційно закинула ногу на ногу, високо оголюючи стегна і демонструючи йому принади, за які мене можна було не лише любити, а й запродати душу самому дияволу чи, скажімо, кинутися з мосту у воду.
Притула ніяково завовтузився в кріслі і, звичайно ж, сховав свої очка в камін. Металева коцюбка була йому значно миліша.
– Там, де велика любов, якраз і розгоряються найбільші трагедії, – сказав він.
– Ми