Лікар усміхнувся і лиш озвався:
– Гай, гай! – Але не приписав нічого, тільки додав ще таке: – Нервові напади! Минеться само… Треба ходити на повітря, гуляти, розважатися… піти до театру… подивитися «Щасливця», «Празьких сестер»,[22] і все минеться!
«Рідко лікар буває такий говіркий, – подумав проректор Паульман, – просто-таки балакучий».
Минуло кілька днів і тижнів, навіть місяців, як Анзельм зник, але і реєстратор Гербранд також не приходив, коли це раптом четвертого лютого рівно в полудень, о дванадцятій годині, він у новому модному вбранні з найкращого сукна, в черевиках і шовкових панчохах, незважаючи на лютий мороз, із великим букетом живих квітів у руці зайшов до кімнати проректора Паульмана, неабияк здивувавши його своїм виглядом. Він урочисто підійшов до проректора, церемонно обійняв його і промовив:
– Сьогодні, в день іменин вашої любої доньки, шановної мадемуазель Вероніки, я хочу висловити все, що вже давно лежить у мене на серці! Тоді, того злощасного вечора, коли я приніс у кишені сюртука всі складники злощасного пуншу, я мав на думці сказати вам одну приємну новину і радісно відсвяткувати той щасливий день, бо вже тоді довідався, що я номінований у радники, а тепер я маю в оцій кишені і належний патент cum nomine et sigillo prinsipis.[23]
– Ах, ах! Пане реєстр… пане раднику Гербранде, хотів я сказати! – промурмотів проректор.
– Але тільки ви, дорогий проректоре, – вів далі новопризначений радник, – тільки ви можете зробити мене ділком щасливим. Я вже давно кохаю в душі мадемуазель Вероніку і можу похвалитися не одним приязним поглядом з її боку, які ясно свідчать, що і я їй не осоружний. Одне слово, шановний проректоре, я, Гербранд, прошу руки вашої любої доньки, мадемуазель Вероніки, з якою я, коли ви не проти, невдовзі думаю одружитися.
Проректор з подиву сплеснув руками і скрикнув:
– Ай-яй-яй! Пане реєстр… пане раднику, хотів я сказати, і хто б міг подумати! Ну, коли Вероніка й справді вас кохає, то я з свого боку нічого не маю проти; можливо, її теперішня меланхолія – тільки приховане кохання до вас, шановний раднику! Знаємо таке!
Тієї миті зайшла Вероніка, бліда й засмучена, як завжди тепер бувала. Радник Гербранд підійшов до неї, вишукано привітав її з іменинами й віддав пахучий букет квітів, а ще маленьку коробочку, з якої, коли вона відчинила її, сяйнула пара блискучих сережок. Раптом щоки її зашарілись, очі заблищали жвавіше, і вона скрикнула:
– Ах, боже мій! Та це ж ті самі сережки, що я кілька тижнів тому надівала і втішалась ними!
– Як це? – мовив радник Гербранд трохи збентежено і ображено. – Адже я лише годину тому купив їх у Замковому провулку за нікчемні гроші?
Але Вероніка не слухала його, бо вже стояла перед люстерком, щоб побачити, чи личить їй нова оздоба, яку вона почепила в маленькі вушка. Проректор Паульман поважним тоном сповістив її, прибравши урочистого вигляду, про підвищення їхнього приятеля Гербранда