Малюк Цахес (збірник). Эрнст Гофман

крик затих удалині. Смердючий чад, що розійшовся по кімнаті, скоро розвіявся, архіваріус підняв халат – під ним лежала погана редька.

      – Шановний пане архіваріусе, ось вам переможений ворог, – сказав папуга, підносячи архіваріусові Ліндгорсту в дзьобі чорний волос.

      – Дуже добре, мій любий, – відповів архіваріус, – тут лежить також і моя супротивниця, потурбуйтесь, будь ласка, про решту. Сьогодні ж ви отримаєте як невеличку douceur[19]шість кокосових горіхів і нові окуляри, еге ж, бо, як бачу, мерзенний кіт розбив ваші скельця.

      – Завжди ваш, вельмишановний друже й покровителю! – відповів дуже задоволений папуга, взяв редьку в дзьоб і вилетів із нею у вікно, яке архіваріус Ліндгорст відчинив йому.

      Потім архіваріус взяв золотий горнець і гукнув:

      – Серпентино, Серпентино!

      І коли студент Анзельм, дуже зрадівши з поразки підлої перекупки, яка штовхала його до загибелі, глянув на архіваріуса, то знов побачив високу, величну постать князя духів, що дивився на нього з невимовною ласкою і гідністю.

      – Анзельме, – промовив князь духів, – не ти, а ворожі стихії, що намагалися згубно вдертися у твою душу й відірвати тебе від самого себе, винні в твоїй зневірі. Ти не зрадив своєї мети, будь вільний і щасливий.

      Блискавка пронизала все єство Анзельма, чудесна музика кришталевих дзвіночків залунала дужче й могутніше, ніж будь-коли, всі фібри, всі нерви його тіла затремтіли, але акорди дедалі голосніше лунали по кімнаті; скло, що ув'язнило Анзельма, розпалося, і він упав в обійми коханої, милої Серпентини.

      Вігілія одинадцята

Проректор Паульман незадоволений тим, що в його родині зчинилась така скаженина.

Як реєстратор Гербранд став радником і в найлютіший мороз прийшов у черевиках та шовкових панчохах.

Веронічине признання.

Заручини біля миски з гарячим супом

      – Але скажіть лише мені, найдорожчий реєстраторе, як це нам учора той клятий пунш так у голову вдарив, що ми могли накоїти таких дурниць? – промовив проректор Паульман, увійшовши вранці другого дня до кімнати, де ще й досі лежало повно череп'я, а посередині в калюжі пуншу плавала перука, що злиплася в кучму.

      Коли студент Анзельм вибіг учора звідти, проректор Паульман і реєстратор Гербранд лишились і, заточуючись, кружляли по кімнаті, мов навіжені, стукались головами, поки Франя на превелику силу не відпровадила тата, що ледве тримався на ногах, спати, а реєстратор Гербранд, не тямлячи себе, впав на софу, з якої Вероніка втекла до спальні.

      Реєстратор Гербранд, блідий, пов'язавши голову синьою хусточкою, тужно стогнав:

      – Ах, дорогий проректоре, не пунш винен, який мадемуазель Вероніка чудово приготувала, ні! То все через клятого студента сталося! Хіба ви не помітили, що він уже давно mente captus?[20] I хіба не знаєте, що божевілля заразливе? Пробачте на слові, але давнє прислів'я каже: до кого пристанеш, такий і сам станеш. А тим паче, коли вип'єш чарчину, то легко втрачаєш глузд і мимохіть