– Я сумніваюся, що ти мене чуєш. Я даю вам гроші лише за те, що ти час від часу говоритимеш зі мною. Даю вам помешкання на будь-який час, на який захочеш, і нічого з вас не вимагаю. Крім того, подумай про Олену. Ви ж не просто так виїхали з України, – майже констатувала Аґнєшка.
– Чому ти так думаєш? – заскочено спитав він.
– А як інакше? Документи при вас, але речей із собою нема, ти казав лише про невелику торбинку з грошима й мобільним. Очевидно, що так їдуть, прагнучи почати життя з нуля. Так?
– Нехай так, – неохоче погодився Роман.
– Не здивуюся, якщо вам нема куди повертатися. А навіть якщо і є, то я чула, що з Європи до колишнього СРСР добровільно повертаються лише божевільні й змучені розлукою з Вітчизною люди, що, власне кажучи, мало не тотожні поняття.
Роман здивовано замовк, обдумуючи те, про що вони говорили. Її пропозиція мала частку раціоналізму й логіки, але переступати через себе, а тим більше через свою гордість, йому завжди було важко. Погодитися на таку інтригу, – жити чужим коштом у чужій країні, – у цьому відчувалося щось таке несправжнє й неймовірне, що мимоволі викликало неабияку підозру.
З другого боку, Аґнєшка, навмисне чи ні, поцілила в яблучко: вони з Оленою залишили Україну після осінніх виборів, як найбільш легкодухі матроси наввипередки тікають із корабля, коли той отримав першу тріщину в борту. При цьому продали все, що мали, і тепер у разі повернення мали б надовго сісти на голову батькам. А це – ще більший удар по гордості, аніж жити тут на умовах, запропонованих Аґнєшкою. Але щось у цьому плані йому серйозно муляло, навіть чоло наморщив, думаючи. Полька спостерігала цю мімічну гру на його обличчі й врешті-решт не витримала:
– То що скажеш? Згода?
Він мовчав кілька хвилин, аж поки зрозумів, що саме його насторожило.
– Припустимо, я погоджусь. Але з чого ти взяла, що про мене можна книгу написати? Я ж ніхто. Був невеликий відтинок життя, коли я був кимось, у дитинстві, – весь світ крутився довкола мене, так, я це пам’ятаю. Так, я закінчив школу, здобув вищу освіту, облаштував квартиру, яку отримав у спадок. Але за всі ці роки в мене не з’явилося жодного справжнього друга, та навіть і несправжнього не з’явилося. Я абсолютно нічого не досяг: пропрацював кілька років на середній роботі середнім працівником із середньою зарплатнею. Я впевнений, що більшість моїх колег нескоро помітить, що я звільнився, а мої колишні сусіди по будинку – що я виїхав геть. Я ніким не став. А точніше – я став ніким. І до сьогодні ним залишався, поки не впав іще нижче, бо тепер я до всього побитий безхатько.
– Ой, Романе, давай без декадансу, добре? Ти в чужому місті, не знаєш мови, потрапив у біду, і не сам, а зі своєю коханою, яка, між іншим, про цю біду досі нічого не знає, та ще й сліпа до того ж. А тобі на допомогу з’являється дивакувата рятівниця, якій ти, вихований у сучасному світі цинік, ніяк не можеш повірити. Це чудова зав’язка для гарної книги.
– Ти хочеш зіграти на халепі, у яку