Міст, яким їх везла зараз Аґнєшка, не викликав у Романа таких емоцій. Він аж ніяк не був певен, що поляки теж мають комплекс роздвоєності. Тож навряд чи Вісла для них – це останнє, беззаперечне свідчення братерства і водночас всюдисуще прокляття розполовиненості. «Вони не мусять вдавати подібності, будучи різними, – думав Роман. – Вони не мусять грати різних, маючи єдину кров. Може, тому їм завжди все вдається трохи простіше, бо вони не витрачають стільки часу на з’ясування стосунків, як ми. Але чорт забирай! Я й літра дніпровської води не поміняв би на цілу Віслу!»
Несподіваний розпач від розлуки з Україною вжалив сильно і точно. Роман відчув, як м’язи лиця самі собою збираються в болісну гримасу, і якісь півхвилини навіть не міг опанувати цю мімічну судому. Біль закам’янів, вчепився в його шкіру, але невдовзі відпустив. Роман знову спокійно вдивлявся в чорноту за вікном машини.
А під ними справді панувала чорнота. Міст був довгий і добре ілюмінований, але зимова вечірня Вісла випромінювала таку магічну темінь, що світло згори розчинялося в ній і на поверхні води виднілося тільки ледве помітне розмите сяйво. На іншому березі, до якого вони швидко наближалися, несподівано виросли готичні контури костелу, підсвічені вогнями, і тепер летіли на них, залишаючись, утім, трохи праворуч.
Роман поглянув на Оленку – та, схоже, міцно спала, пригорнувшись до його плеча. Він провів пальцями по її щоці. Щока була тепла – мала вже зігрілась і тепер виливала в цей сон не холод, а втому останніх днів, проведених у дорозі. Роман усміхнувся. Він завжди був зворушений, коли спостерігав, як спить Оленка. І навіть присутність у машині сторонньої жінки, яка час від часу дивилася на них у дзеркало заднього виду, і, хоча й мовчала, але все бачила, не завадила Романові трошки нахилитися й легенько поцілувати Оленчиного носа.
Міст скінчився, Аґнєшка повернула праворуч і, проїжджаючи біля костелу, який тепер здавався таким високим, що роздряпував гострими шпилями чорне небо, тихо кинула на заднє сидіння:
– Це вже Прага.
– Гарно тут, – подивившись у вікно, промовив Роман.
Полька нічого не відповіла, а тільки додала газу, і шурхіт коліс її «опеля» об асфальт став вищим на кілька тонів і значно рівнішим. Від цього монотонного звуку Романові також захотілося спати. Після юрмищ людей у центрі Варшави вулиці Праги здавалися зовсім безлюдними, ніби вимерлими. Лише подекуди траплялися невеличкі компанії, але й ті, судячи з усього, збиралися якомога швидше залишити вулицю й провести вечір у тихому сімейному колі.
Крізь вікна машини було видно, що знову почав падати сніг. Аґнєшка увімкнула двірники, але майже відразу несподівано зупинила машину й витягла ключ із замка, заглушивши двигун.
– Усе,