– Добре, тату, – загордився Джуліан. – Усе буде гаразд.
– Тіммі теж порядкуватиме, – сказала Джорджа. – Він такий же відповідальний, як Джуліан.
– Гав! – сказав Тім, почувши своє ім’я, і загупав хвостом по підлозі.
– Ти – лапуня, Тіммі, – сказала Енн. – Я буду завжди тебе слухатися, і Джуліана теж.
– Дурненький, – сказав Дік і погладив Тіммі по голові. – Нас без тебе не відпустять. Ти наш найголовніший захисник.
– Безперечно, без Тіммі ніхто вам їхати не дозволив би, – сказала мати. – Коли він поруч, ми спокійні.
Усе це дуже бентежило. Після сніданку діти пішли обговорювати події.
– Я за те, щоб їхати фургоном у гори, про які казав хлопець, і де в долині озеро, й там таборувати, – запропонував Джуліан. – Та й товариство там буде цікаве. Ми зупинимось віддалік табору циркачів, бо їм може здатися, що чужі люди встромляють свого носа, але ми однаково зможемо побачити, як вигулюють слонів і школять собак.
– А ще ми потоваришуємо з Ноббі, – запалилася Енн. – Мені він сподобався. А від його дядька триматимемось подалі. І як лишень такий неприязний чоловік може працювати головним клоуном у цирку?
– Цікаво, де й коли мати домовиться про фургони! – кивнув Джуліан. – Яке ж це буде диво, коли ми їх нарешті побачимо!
– Ходімо й розкажемо про все Доббі, – зауважила Енн. – Він теж зрадіє!
– Дитино! Він же ні слова не втне! – сказала Джорджа.
Проте вона однаково пішла з Енн. І незабаром Доббі слухав розповідь про дивовижні плани на канікули. Фрр! Він і справді зрадів, що братиме в цьому участь.
Розділ 3
Прибуття фургонів
Нарешті визначальний день настав: мали прибути фургони. Діти годинами стояли біля під’їзної дороги, видивляючись їх.
Матері вдалося позичити їх у давньої подруги. Діти заприсяглися доглядати їх і повернути в цілості. І ось вони стояли в кінці під’їзної дороги й чекали на прибуття фургонів.
– Тепер їх чіпляють до автівки, – пояснив Джуліан. – Але пристосовані вони й до кінної тяги. Мені цікаво, які вони, якого кольору.
– У них, як у циганських будах, будуть високі колеса? – поцікавилася Енн.
– Ні, – заперечливо похитав головою Джуліан. – Мати сказала, що вони сучасні. Стандарт. Невеликі за розміром, бо важку хуру кінь не потягне.
– Їдуть, їдуть! Я їх бачу! – раптом вигукнула Джорджа, аж усі почали підстрибувати. – Отож ніби вони удалині.
Усі почали вдивлятися удалечінь. Джорджа була гострозора, а діти бачили лише рухому плямку, цяточку. Але Джорджа своїм зором розрізнила два фургони – один за одним.
– Джорджа має рацію, – сказав Джуліан, напружуючи зір. – Їх тягнуть маленькі автівки.
– Один червоний, а другий зелений, – мовила Енн. – Цур, я в червоному! Ну, їдьте ж швидше!
Щойно фургони під’їхали