– Так гарно, таточку, так гарно! – хапала повітря ротом. – Я чую, як у нього б’ється серце, – гладила попід гривою коня.
– Буде з тебе. – Чоловік зупинився, схопив однією рукою семирічну доньку і поставив на землю.
– Стійте, таточку, не йдіть. – Мала міцно обійняла батька за ногу.
– Тобі зле?
– Ні, добре. Хочу, щоби так було довше. – Дитина обіймала тата за ногу й міцно заплющувала очі, аж шкіра навколо біліла. – Ви навчите мене їхати верхи?
– Ти з мене смієшся? Хлопці не хочуть, а тобі конче треба?
– Треба, таточку, треба. Хочу ним керувати, – показала поглядом на коня. Далі відпустила батька, підійшла до тварини і торкнулась її тіла так високо, як могла. – Ви лише гляньте, який він сильний. Який великий і дужий. Якби я змогла ним керувати – я би стала ще сильнішою, ніж він.
– От дурна дівка, – тато почухав потилицю, – то ж кінь. Де ж людині тягатися з його силою.
Ольга задумалась і по-дорослому серйозно промовила:
– Ті, хто має владу над кимось, – завжди сильніші, навіть коли без власної снаги. В тому і приємність.
З того дня Ольга часто бігала дивитись, як пасуться коні. Близько не підходила. Брала з собою все, щоб малювати, сідала десь удалині й годинами вбирала очима картину, що бачила перед собою. А далі мазок за мазком переносила її на полотно. Виходило не завжди добре. Хоч Ольга багато вчилася малюванню, але то була не та справа, яка давалась їй легко. Часом дівчинка дратувалась і жбурляла пензлика в траву, лягала на землю й дивилася в небо. Потім вставала і ще старанніше поверталася до роботи. І коли хто її в такі хвилини гукав – то було марно. Нікого не чула і нічого не бачила. Часом улітку за малюванням зустрічала захід сонця.
А коли поверталася додому, діставала «на горіхи» від мами.
– Тобі б, Олю, тільки в хмарах літати, – цілувала мама у голову, коли гнів минав. – А мені хто поможе? Справи хатні, діти, городи…
Щось липке і неприємне огортало маленьку Ольжину душу потім щоразу, коли тікала до коней, щоб малювати чи просто думати. Сором за те, що не така, як інші. Часом різко схоплювалася з місця, бігла додому, до мами. Мовчки бралася за будь-яку хатню роботу, лише б заспокоїти те неприємне, що наповнювало її зсередини.
– Хай би цього року Ольга йшла до школи, – мовив якось за вечерею батько і крадькома глянув на доньку. Та аж підстрибнула з радості на стільці: досі лише заздрісно спостерігала, як зникають за книгами її старші брати і сестри і тим самим тікають від щоденної хатньої праці.
Тато були вченим теж. Ользі, та й іншим дітям у сім’ї, рідко доводилося відчувати від нього ніжність чи сподіватися на якісь поблажки. Але то ж батько – він має бути суворим. На ньому все тримається.
– Та чи треба? – засумнівалася мама. – То ж дівка. Та й у голові в неї робиться казна-що, сам знаєш.
– Ми, Маріє, не служницю собі народили. Подивись, який світ навкруги – жіноцтво вже давно не заперте в хаті.
Марія,