– Затямила, – потім уважно подивилась у вічі юнакові: – А що то за вислів такий? Сам придумав?
– Який? – не зрозумів Роман.
– Дівчина мрії. Твоєї мрії, – уточнила Люся.
– Та нє… – розсміявся Роман. – То фільм так німецький називається. Нещодавно по блату опівночі на додатковому сеансі в «Жовтні» пощастило подивитися.
– А-а… – протягнула Люся, сідаючи в таксі. Вона щосили намагалася приховати розчарування.
– Та постривай! – знову наздогнав Роман і нахилився над причиненим вікном. – Ось, на, тримай. Сім карбованців. З головою вистачить до твоїх «баклажанників». У суботу, дев’ятого травня – не забудь!
Розділ другий. Життя в рожевих окулярах
На вікні узори, Квіти на вікні. Десь сніги, як море, В білій далині. Облетіли клени листячком давно. Рік новий до мене Загляда в вікно. Далі неозорі, Як заводів дим… Комунізму зорі На вікні моїм.
Починався зимовий вечірник тільки-но народженого тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року. Сніг падав розмірено і тонко. Немов Дуня сипала просо із сита на дощечку, щоб потім розкачати по ній тісто і зліпити з нього пиріг. Виходила така собі прокладка між казковим і реальністю. Між сьогоденням і тим, що або вже було, або, найшвидше, існувало лишень в уяві й творах якогось казкаря-утопіста, який волів нічого не бачити, або, хоча б, у рожевих окулярах. Імовірно, він писав про стаханівський рух, запеклість і затятість солдатів без належної зброї на передовій у перший місяць Вітчизняної. Ну тобто зовсім необов’язково щось вигадував. Лише прикрашав і видозмінював, немов у кривому дзеркалі Снігової королеви. Писав здебільшого про нові шати Голого короля, і тим королем були всі «братні» народи, яких запевняли, що те вбрання їм личить.
Учора я дізналася, що Едіт Піаф на останньому своєму концерті знепритомніла на сцені «Емпайр-Рум»[14]. Дуня, здається, тоді щось почала причитати, коли почула це, пораючись на кухні. Щось на кшталт, що це через те, що вчора на Стрітення Господнє було вітряно і похмуро, а це вкрай погана прикмета, от тепер і маємо всілякі біди… Батько, який нерухомо сидів на потертому старому дивані, нічого не говорив. Він був таким же далеким від французької співачки, як і від нас після смерті мами.
По всіх радіостанціях після цього випадку, що трапився наприкінці лютого, миттєво прокотилася, ніби по небу кометою, її пісня La vie en rose, щоб счезнути з ефіру радіомовлення УРСР після цього назавжди. І моє тринадцятирічне життя десь таким і було – життям у рожевих окулярах. Це дослівний переклад назви цієї пісні.
Саме так. Не «дивитися на життя через рожеві окуляри», а саме життя прикидалося райдужним і безтурботним. Найшвидше, через мій юний вік. Хоча я і потім уміла примусити своє життя носити задля мене рожеві