Курилас побачив, як обличчя дружини побіліло, і пошкодував своїх слів. Але вже було пізно. Він лише пригорнув її, поцілував у чоло і пішов до кабінету. Дружина покликала служницю, й удвійку заходилися робити порядки в синовій кімнаті. Хотілося відновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантів», і насамперед розвісити на стінах Олькові картини, розставити його книжки, які встигли забрати до себе і порозпихати по всіх закутках, ба навіть під ліжко.
Розділ 19
Київ, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший і загадка білого порошку
Неприємний голос літньої кадровички все ще дзвенів у вухах Бісмарка, коли він відчиняв двері квартири. «Ви що, думаєте, що ви незамінний? – майже кричала вона. – Так у нас на ваше місце три претенденти! З них двоє – кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» – розсміявся їй у відповідь Олег. «Нічого, нічого! – бурчала кадровичка. – Скоро у нас буде, як в Америці! Ти не вибираєш роботу, ти хапаєшся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тоді подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»
Тепер у кишені лежала трудова книжка з черговим записом: «Звільнений за власним бажанням». За словами кадровички, він повинен був кланятися їй у ноги за такий запис, а не за звільнення згідно зі статтею про прогули. Але Олегові були далекі і незрозумілі радянські цінності робочої репутації. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухляді столу і, можливо, ніколи йому більше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсії, а жити заради роботи він не збирався. Своєю головною роботою він вважав життя. А життя – це коли ти займаєшся улюбленою справою, і неважливо: платять тобі за це чи ні!
На кухонному столі, на свій подив, він побачив тарілку з холодним супом і поруч записку: «Якщо хочеш гаряче – підігрій!»
– Обіцяний обід! – здогадався він і відчув себе винуватим.
Так Клейнод-молодший відволік його від усього, разом із можливістю пообідати з Ріною по-домашньому.
Клейноду нещодавно виповнилося вісімдесят два. Так що думати про нього, як про «молодшого», здавалося чимось і дивним, і смішним. З іншого боку, думки про його померлого батька, вік якого Олег не уточнив, але приблизно міг вирахувати, налаштовували на певний позитивний лад і немов підказували Бісмарку, що він займається правильною справою, справою, яка вочевидь веде до довголіття, адже і Георгію Георгійовичу Польському, якщо вірити правнучці і фотографії з Греції, вже сто вісім, і Віталій Петрович Клейнод-старший, який помер кілька років тому, якщо і не дожив до ста, то тільки декілька років, хоча цілком міг і дожити, якщо припустити, що син у нього народився вже після повноліття батька. Правда, майновий стан у цих двох археологів-довгожителів дуже відрізнявся. Польський жив у своєму будинку на грецькому острові і грошима допомагав рідні в Києві. А Віталій Петрович бідував собі на Подолі і залежав від якихось ліків, які тільки Польський міг дістати і надіслати. І як тільки передачі з грецького острова на Поділ припинилися, життя Клейнода-старшого закотилося, як закочується