– Що розумію? – очманіло втупився на хлопця Олег.
– Як правильно поводитися, – наполегливо повторив той. – Ріна – особлива! Її треба прощати, розуміти, охороняти і оберігати! Якщо якісь непонятки, можеш мені передзвонити. Я там на кухні свій номер залишив.
Олег вийшов у коридор і прослухав до кінця скрегіт ключа в замку. Хлопець поводився так, ніби це він тут жив, а не Олег. І мовби в квартирі тепер нікого не залишилося.
На кухні Бісмарк знайшов візитку з номером телефону і віддрукованим текстом «Брат Микола».
– Брат? Чий брат? – Олег пхикнув. – Секта якась. – подумав він і, несподівано для самого себе, заспокоївся. Тобто всю напругу дня і вечора немов рукою ворожки зняло. Віруючим людям, незалежно від церкви або секти, Бісмарк апріорі довіряв. Усі вони йому, не віруючому, здавалися людьми добрими, правильними і поступливими.
Розділ 10
Львів, травень 1941. Богдан Курилас іде на уродини
Професор не вірив жодним запевненням, що нема до нього претензій, але скорився долі, і ось уже третій день, як уважно перечитував рукопис, робив виписки і намагався второпати, що ж такого зацікавило НКВС. Імовірності того, що його будуть вербувати, не піддавав сумніву. Сексотів ніколи не бувало забагато. Сексоти повинні були стежити навіть одні за одними, не підозрюючи про це.
Професор поголився, вбрав чисту напрасовану сорочку, яку подала йому дружина, і за хвилю вони вийшли на залюднену Яґеллонську*, з неї завернули на Гетьманські Вали*, які совєти перейменували на вулицю Першого травня, й рушили до Академічної*. Гучномовці транслювали марші й бравурні совєтські пісні, які кликали в світле майбуття. Колишнє Корсо – улюблена львів’янами вечірня стометрівка – було, як і давніше, запруджене. Але різниця з довоєнним часом різко кидалася в очі. Уже не видно було львів’ян, які прогулюються повагом, розкланюються, приклавши руку до капелюха, усі намагалися, мов щурі, оглушені гучномовцями, хутенько прошмигнути повз стіни. Зате повагом тепер проходжувалися окупанти з Росії, повбирані в конфіскований у місцевих одяг. Їм ця гучна музика не заважала, вони до неї звикли, вона напоювала їх гордістю за великий совєтський народ.
З початком травня 1940-го на вулицях позникали «снігові баби», як львів’яни називали росіянок, що прибули сюди в своїх звичних куфайках і валянках, замотані у вовняні хустини. Поменшало на вулицях військових, їх перекинули у Фінляндію та Прибалтику.
В історика Остапа Марковича були уродини. Зібралося вузьке коло друзів. Курилас подарував товаришу сорочку і краватку. На цю пору такі речі вже стали дефіцитом, але підпільно ще можна було дещо добути, бо окремі крамарі, побачивши, як наїзники скуповують все підряд за безцінь, поховали товари і зачаїлися.
Гості частувалися навстоячки, розбившись на маленькі групки. На столі були нові совітські напої – горілка, шампанське, і старі запаси – горілка Бачевського, хорватські вина. З закусок – ковбаса, оселедці і багато кав’яру, чорного і червоного. За Польщі він був