– Ти занадто поганої думки про себе, – сказав впевнений голос із телефону, і я відчула, як він хитро посміхається, вимовляючи це.
– Дебіл, я не про себе, – закотила очі я.
– Ахахах, та годі тобі. З ким не буває? – я вже повірила, що він дійсно так вважає.
– Я серйозно, кретин, обригана сучка – це та дівчина з фіолетовим волоссям з універу.
– Та, на яку ти матюкалась у кампусі?
– Вона.
– Якого біса вона в тебе забула? – крізь телефон я відчула, як він здивувався. – А взагалі, я зараз нічого не доганяю, підтягуйся до кав’ярні в центрі через півгодини, бо без чашки кави я не спроможний слухати твою ранкову муть про сучок.
– Ей, а на кого я цю дурепу лишу? – з цими словами я почула, як відчинилися двері, й з кімнати вийшла дівчина, пронизуючи мене похмільним поглядом та блимаючи важкими синцями під очима.
– Ванна де? – прохрипіла вона.
– Направо, – показала жестом я.
– Окей, я буду, – відповіла я в трубку та натиснула червону кнопку.
Я залила окріп у чашку, кілька секунд потиснула ложкою пакетик із сипучим чаєм і перекинула його до іншої чашки з окропом. Думаю, нова сусідка не відмовиться від чаю. Я по телику чула, що міцний чорний чай із цукром допомагає від похмілля. Хоча, можливо, це просто рекламний хід виробників…
Дівчина вийшла з ванної, сіро-зелений колір обличчя нікуди не подівся, а з лоба стікали краплі води.
– Я зробила чаю, сідай, тобі полегшає.
Вона озирнулася, опустила погляд на стіл, трохи подумала й сіла поряд на сусіднє крісло. Вона присмокталася до чашки та за один раз випила її цілу, навіть не скривившись від температури та трьох чайних ложок цукру, які я туди всипала.
– Я нічого не пам’ятаю… – дивлячись у вікно, сказала вона.
– Знаєш, так іноді навіть краще.
Я долила окропу в її чашку та кинула новий пакетик.
– Мені треба відійти на якийсь час, я можу залишити тебе саму? – дівчина спідлоба глипнула на мене й сказала:
– Та що зі мною, бляха, станеться?
– До біса ти, я за квартиру хвилююся, – здивовано відповіла я. Оце ж кончена, їй-богу!
– Ой, давай, вали вже до свого музиканта!
Я озирнулася, але нічого не відповіла.
«Чорт, як же тут нестерпно тхне» – подумала я дорогою до кімнати й закрила рукою носа, наче прищепкою. Через пів години була призначена зустріч із Денисом, тому часу на прибирання в мене не було. «Ну хоч вікна повідчиняю, чи що?»
Мій портфель ще, напевне, від того вечора був брудним, але я лінувалася його чистити. «Наступного разу» – говорила я собі щоразу, а сліди бруду тим часом нікуди не зникали. Я кинула до нього пляшку води, гаманець та навушники – звичний арсенал «типової нетипової» – і пішла в коридор. Взулася, кинула до кишені ключі, згадала,