І Шапочка, морщачи губи комічною усмішкою, веде мене в передпокій, звідти в вітальню, де зупиняється, робить мені знак і гукає до дверей сусідньої хати:
– Марусю! Семен Семеновичу! Ідіть-но сюди!
Я заражаюсь її усмішкою й теж усміхаюсь. Шапочка удавано-суворо насуплює брови й не дивиться на мене. На стіні й портьєрах останні промінні сонця.
В вітальню входить повна, буйна дама з таким величезним бюстом, що, здається, вона може бути мамкою цілої роти солдат. Але голова в неї невеличка й лице приємне з твердими рум’яними щоками і маленькими, живими, дуже чорними оченятками. Волосся гладенько-гладенько зачесане й лежить на потилиці ґулькою. Дама усміхається доброю, привітною усмішкою й жене свій бюст просто на мене.
– От він! – суворо киває на мене Шапочка. – Маєте! Можете знайомитись!
І поглядає на нас з-під лоба.
Дама подає коротеньку грубу руку й оживлено говорить:
– Дуже приємно познайомитись. Я ваша прихильниця. Просто захоплена вашою настійністю…
І щиро, одверто сміється. Я потискую її руку й також сміюсь весело та легко. За нею підходить лисуватий добродій з черевцем, пукатими, як у вівці, очима, горбатим носом і пухкими, червоними губами. Він обома руками душить мою руку й, будучи нижчим від мене, дивиться до мене вгору. При цьому, чи від надмірної ввічливості, чи пустуючи, він перехиляється й занадто одтопірчує зад.
– Чаю хочете? Ходіть, дам вам чаю з рожевим варенням! Любите рожеве варення? – говорить дама злегка одривисто. У неї, я помічаю, рот весь час злегка роззявлений; мабуть, в неї астма.
Ідемо в їдальню. Лисуватий добродій, себто Семен Семенович Шипун, обнявши Шапочку за стан, щось шепоче їй, близько прихиливши до неї цапине лице. Шапочка, мабуть, соромиться, бо виривається, витягає до Семена Семеновича губи, як то роблять діти до поцілунку, прижмурює очі й хитає з боку на бік головою.
– Ах, який здогадливий! – каже вона голосно.
Я думаю, що вони про мене балакають, і соромливість Шапочки приємна мені. Взагалі, я почуваю себе надзвичайно легко і спокійно з ними.
Вузька, висока кімната; над столом лампа з величезним шовковим абажуром: стільці з рівними, високими спинками, стільці, на яких сидиш, як у фотографа; в глибині якісь шафи, столики, канапки. Все дуже сімейно, поважно, зручно. На столі сила ваз з тісточками, вареннями, сушеними овочами; все, видно, свого виробу. Я дивлюсь на масні, дуже червоні губи Семена Семеновича й думаю, що він повинен уміти добре попоїсти й випити.
Він підсаджується до мене й не то насмішкувато, не то з великим співчуттям питає:
– Скажіть, будь ласка, а вам часом не було трошки нудненько там?
Замість мене відповідає Марія Пилипівна:
– Не суди, серденько, по собі! Нудно, коли робиш щось без мети.
– Так,