– Ну, хіба що скраєчку, – розсміявся Сашко. Він, виявляється, теж прокинувся і зовсім не зрозумів мого страшного внутрішнього стану, тому й намагався перевести все на жарт. А сам сканував, мов рентгеном, її звабливе тіло у тінях нічної підсвітки.
Але вона зрозуміла жарт по-своєму. І вже її тіло, напружившись перед небезпечним стрибком, грало м’язами і витягувалось струною.
– Що з нею? – прошепотів Сашко і аж спітнів. Неначе відчув гіркоту терпкої отрути у своїх жилах. – Я ж приколовся.
– С-с-с, – випустивши смертельний язичок, вона тріумфально підняла голову, і…
– Геть!!! – Я прожогом, гола, як була, висмикнулася з ліжка на ноги, забувши про все – про гостинність, про вихованість, про етику і естетику, про те, що незручно виганяти гостя з хати, про те, що на вулиці ніч. Я кричала несамовито: «Геть!!!»
І вона пішла. Поповзла десь виноградниками, не знати куди і чи надовго. Принаймні, з тих пір я її більше не бачила. Але рік за роком за мною у сні котиться гадяче кубло, обпікаючи слизьким подихом п’яти.
Я той слиз все життя намагаюсь змити…
І все марно…
Камінь, який відчуває, бачить i пам’ятає…
… Сивий Дідо-камінь, пролежавши сто років у міській бруківці, був сьогодні засмучений. Поряд зводили нову будівлю (вулицю очікувала тотально-пекельна реконструкція), і молоде лискуче каміння, нещодавно привезене з позаміського кар’єру для фундаменту, відверто кепкувало з заклопотаного пенсіонера.
– Що, Діду, – прискіпався один, особливо нахабний і гострий на слівце камінець, – будемо руйнувати старе і будувати нове? – і підленько так хихотів: – Ось дивіться! Ваша сива голова зовсім стерлася від сторічного шурхання по ній людських підборів. А ми станемо підвалинами модерного офісу чи банку. Кожен перехожий задивлятиметься на нас як на досконалість дизайну. Згодом ми увічнимо місто ще однією пам’яткою сучасної архітектури. А ви так і лежатимете собі серед дороги, нічого не побачивши у житті, окрім стоптаних підошов. І врешті підете у землю так і не дізнавшись, що світ, виявляється, не лише битий шлях, а насправді великий і неосяжний. І завойовувати його нам, молодим, – камінець гордовито блиснув своїм гострим, природою відточеним ребром.
– Даремно, синку, ти так гадаєш, – задумливо відказав сивий камінь. – Прожили ми тут життя непросте і цікаве. А скільки довелось винести на своїй обтесаній роками спині, то лиш сам Богонько знає. Та й до всього, десь ми з тобою далека рідня, може ти мені праправнуком будеш, бо привезли нас колись звідтіля, що й тебе, з того самого кар’єру, якому вже понад сотню літ…
І Дідові-каменю пригадалася чомусь його молодість – благородна і шляхетна, як чоботи шляхтичів, які по ньому ступали…
– Знаєш,