– Теж непогано було б, якби зналася на математиці, – Розум почухав, замислившись, потилицю. – А до речі, добра ідея. Ти маєш рацію, Душе! Цікаво, звідки б вона в тебе могла взятися?.
– Отже, ми дійшли до того, що кожен із нас сам по собі нічого не вартий. І тільки в єдиному випадку – якщо ми навчимося прислухатися одне до одного, десь підтримати, десь поступитися – тільки тоді наша Господарка буде нам вдячна, що обрала саме нас, а не когось іншого. І в наступному житті матимемо всі шанси повернутися до неї знову, – тут Тіло неприємно поморщилось. – Ви ж знаєте, друзі, що вдруге я не зможу відтворити стовідсотково всі обриси власного вигляду.
– Не засмучуйся, дурненьке! Яких би обрисів ти не набуло у майбутньому, ми допоможемо тобі працювати над власним вдосконаленням – на те ж ми Душа і Розум. І тільки у гармонії між собою ми зможемо подарувати їй той стан рівноваги, спокою і щастя, якого Вона не зазнала протягом цілого життя…
– Хтось дзвонить у двері! – Душа стрепенулась.
– Це, мабуть, той, про кого Вона останнім часом частенько думає, – здогадався Розум.
– Вона ж не встигла, бідненька, добре виспатись, а спить дуже тривожно, – Тіло стурбовано розплющило очі…
– Так. Це – Він.
– Заходь, мій милий. Мені щойно такий сон наснився! Не повіриш! А взагалі, я не це хотіла сказати. Знаєш, моє тіло вже так нудьгувало за тобою, як і я сама. І Душа мені підказує, що ми з тобою маємо нарешті дійти якогось Розумного рішення… Давай будемо разом!
Анатомія синтезу
…Все життя мені снився один і той же сон – клубок слизького огидного гадюччя, яке мене постійно переслідує. Я втікаю від нього, біжу якимись нескінченними лабіринтами невідомого будинку, знаходжу потаємні кімнати, ледь встигаю зачинити перед оскаженілою слизотою двері, знесилено присідаю, не чуючи ніг – ну, нарешті! – і з жахом бачу, як воно намагається просочитися крізь щілини, замковий отвір, попід двері, через вентиляційні труби… А я сиджу тихесенько у порожній з білими стінами кімнаті і молюся: «Боженьку! Ні, тільки не дай їм, тільки не тепер, тільки не так…»
Той