Іван Драч. Михайло Загребельний

курсах дискутували про чеський театр, який гримів своїми новаціями, французьку «нову хвилю» в кінематографі, італійські кіношедеври. Не було жодних екзаменів, заліків. Тільки вимога писати тексти як сценарії. З наступним обговоренням їх у майстернях відомих режисерів. Цей унікальний заклад ще називали «Вищі курси перегляду». Все варте уваги у світовому кіно демонстрували «курсистам». Звичайно, простій радянській людині на закритий перегляд було не потрапити. На вході фільтрувати глядачів примушували старенького Трауберга. А майбутні сценаристи напевне хотіли запрошувати своїх друзів.

      Горенштейн сердився: «Цей Трауберг… у нас у Хмільнику був би головний поц».

      Драч, мовчун, як його називали на курсах подібно до Адамовича, розсміявся. Хтось поцікавився, чим «головний» відрізняється від неголовного.

      Горенштейн пояснив:

      – Це ви у вашій Москві нічого не знаєте, а в Хмільнику знають.

      – Звідки?

      – Бачать. Хто є хто.

      Всюдисуще око чекістів пильнувало поета і в Москві. В одному з оперативних зведень зафіксували його контакти з «неблагонадійними» громадянами на виставці графіки з США. З Луб'янки на Макляру гаркнули: «Вигнати непокірного і довгоязикого геть!»

      Почули категоричне: «Ваню не чіпайте, він – мій».

      Лишився на курсах. Його педагогами були Віктор Шкловський, Михайло Ромм. Працював у майстерні режисера Григорія Чухрая. Живу гуртожитку Літературного інституту. В інституті навчався Павло Мовчан. Так почалася гхня дружба. А в Києві у своїй кімнатці в комунальній квартирі дав притулок Вінгранов-ському і Лідії, стюардесі, з якою його познайомив і яка потім стала його дружиною. Приятелював з яскравими видатними особистостями Москви. Євтушенко, Даніель, Дейч… У Москві почав перекладати поетів з різних радянських республік. Напроти курсів знаходилися журнали «Дружба народов», «Юность». Став своїм у колективі їхніх редакцій.

      «Олександр Дейч народився в сім'ї відомого київського лікаря – з дитинства він бачив у господі своїх батьків Миколу Лисенка і Панаса Саксаганського, Лесю Українку і Михайла Коцюбинського. Чи не звідси його органічна любов до української культури?…»

      У 1963 році нахмарило. На розширених зборах СПУ на київській вулиці Орджонікідзе, прогриміло: «…заслуговують найсуворішого осуду спроби окремих представників творчої інтелігенції грати в «незалежність» від суспільства, нехтувати здоровими смаками народу». З-поміж «окремих представників» вирізнили Драча. Незабаром відбулися аналогічні трибунали українських радянських письменників Львова, Харкова, Дніпропетровська. Наприкінці березня – на початку квітня 1963 року розгорнулася кампанія проти «формалістів» в українській пресі.

      Вінцем шабашу стала нарада «активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників» України в Києві 8 квітня 1963 року. Перший секретар ЦК КПУ Підгорний ознайомив «актив» з проскрипцією: Драч, Дзюба, Вінграновський. Бач, їхні