І саме тут розпочиналося головне дійство… Весь обряд, що тривав далі, Мефодія вже не займав… Власне, він навіть не знав, чим зазвичай закінчується церковна служба – до причастя й благословенія йому не поталанило добути ані разу. Чекала робота… Обов’язково знову перехрестившись, він вирушав до рядів, і зо десяток разів ввічливо повторивши «перепрошую», знаходив собі притулок на одній із довжелезних дерев’яних лавиць. У ту мить він вже бачив здобич – пухкий гаманець, що опиниться незабаром у його кишені… А далі – справа спритності… І саме на словах священика «…то ж побажаємо одне одному душевного спокою, браття мої», коли, як годиться в католицькому храмі, кожен потискає сусідові руку, Мефодій казав собі: «Зараз». І щиро тиснув спітнілу від урочистого дійства простягнуту йому долоню:
– Спокою вам…
– І вам… Душевного насамперед…
Наставала кульмінація. Невеличка маніпуляція і гаманець опинявся у Мефодієвій кишені… Все… Справу завершено… Залишалося змішатися із натовпом і спритно юркнути геть…
– Перепрошую… Ще раз перепрошую… Щось мені зле…
Люди, поступаючись дорогою, співчутливо ховали черевики попід лавиці і пошепки заспокоювали:
– Звісно… Будь ласка… З кожним може трапитись…
…Що б не було, та Мефодій ніколи в житті не вийшов із храму, не перехрестившись… Його очі були світлими й смиренними – такими, які бувають здебільшого у ченців після очищення молитвою душі… У цю мить він забував про все на світі, навіть про чужий гаманець, що чомусь не пік йому кишеню… Натомість – покора і невичерпна подяка Всевишньому за те, що дарує йому, грішному Мефодію, милість заробити на кавалок хліба…
– Не годиться, синку, з храму йти, коли служба Божа триває, – сухенька покарлючена бабця, тулячись до храмних сходів, тримала на колінах розгорнутий, пожовклий від старості псалтир… – Боженько любить, аби його до кінця вислуховували… Йти посеред казання – великий гріх…
– Знаю, мамцю, знаю, що гріх… Бог добрий… Він простить… Така в мене робота, – виймав з кишені чужий гаманець, впевнено у ньому копирсався, і, намацавши чималу купюру, щиросердо подавав жебрачці…
– Помоліться за мене, мамцю, – кланявся у ноги і йшов собі, мріючи про те, що бодай одного разу поталанить добути до кінця служби Божої і прийняти із священикових рук омріяну проскуру…
ДЕБІЛКА
Літери губили чіткі обриси у мене перед очима і стікалися у суцільну безформну чорнильну масу, як бистриці[32] у лаворі[33], що після тривалого кип’ятіння перетворюються на джем… Закрила останній учнівський зошит із перевіреною контрольною і з полегшенням відклала його до загального стосу… Ну нарешті… Як же це