Ось чому, коли Орися побачила свою хустину в руках суперниці, гаряча кров ударила в обличчя і затуманила голову.
– Дай сюди хустину, – сказала вона тихо, дичавіючи очима.
– А навіщо вона тобі? – відсторонилася Лукерка.
Тоді Орися плигнула, як дика кішка, і вчепилася Лукерці в коси.
– Тимка тобі захотілося, сучище? Тимка? – примовляла вона, важко дихаючи і скажено сіпаючи суперницю за волосся. Як дві вовчиці, водилися вони на пустельному ташанському березі, готові з’їсти одна одну. В Лукерки тріснула кофта, і білі ґудзики пороснули в траву. Тоді Лукерка простягла руку, щоб зірвати із Орисі намисто, але Орися стусонула її так в груди, що тяжка і неповоротлива Лукерка зашкопертала ногами і бовтнула у воду.
– Р-ря-туй-те-е! – закричала вона, борсаючись у синій ташанській хвилі, розпускаючи дзвоном по воді рясну спідницю.
– Топись, топись, одною гадиною менше буде, – припрошувала її з берега Орися. – Так і знай: побачу ще раз із Тимком – очі кислотою повипікаю! Тебе свої хлопці облапали, так ти до наших лізеш?!
Сварку насилу розігнала Охрімова жінка Федора, що на той час шукала теляти в берегах.
– І стида вам немає, і сорому! – батькувала вона, розмахуючи прутом. – Ану-те, розійдіться, бо зараз на чиїйсь с… дубець поб’ю!
– А ти звідки така вишморгнулася? – взялася в боки Орися і войовничо повела плечима. – Сама вже забула, як за свого здохлого Охріма людям вікна вибивала?
– Аби тобі язик поприщило за таку брехню!.. Парубки від тебе сахаються, так ти вже на жонатих кидаєшся?
– А тебе що? Завидки беруть? – підступала ближче Орися, нарочито випинаючи крізь кофточку тверді, як дині-дубівки, груди.
– Замовчки, бо тут по тобі й вода одсвятиться!
– Завидки беруть! – вела своє Орися. – То на попелі посидь, охолонеш трішки.
Так Орися пересварювалася, аж доки не заїхала далеко за лози, що вже не стало їй чути Федориного голосу.
Дома мати жахнулася, побачивши палаюче войовничою силою, подряпане, з гостро блискучими очима обличчя доньки.
– Вовки за тобою гналися, чи що? – допитувалася мати.
– Ні. Вовчиці, – криво усміхнулася Орися. – Я тікала від них лозами та й подряпалась.
Більше вона ні слова не сказала матері, а наклавши на плече гору прання, пішла розвішувати його на тину та на ворячинні.
XIV
Село аж ахнуло, коли дізналося про те, що Павло Гречаний працює на фермі. «Та в нього ж зроду коров’ячого хвоста на подвір’ї не було! – дивувалися люди. – Він не знає, як корові й січки нарізати та мішанки замішати! Кумедія…»
Дивувався й Оксен постійним вимогам Дороша відпустити Павла для роботи на фермі.
– Ну що ти в ньому побачив? – потискував плечима Оксен. – Його руки тільки для лопати годяться, а не