Повія. Панас Мирний

Петро знову ухопився руками за голову; знову забігав з одного кутка у другий. Так миша, ускочивши в мишоловку, котра з грюком зачинилася, бігає – метушиться: никне туди; кинеться у другий бік; поверне назад, – нема виходу, немає волі! Залізні пруття кругом оповили її; а над головою стоїть смерть, ряба та люта, з огненними очима, з крючкуватими гострими лапами… І з ляку бігає миша по мишоловці, – ганяє своїми тонкими ніжками по дерев'яній долівці; учепиться зубами в залізний прут, – гризь! Не видержав тонкий зубок – перепався надвоє… Навіщо він тепер? Швидко ні один з їх не буде кусати… І знову миша спрожогу кидається убік, – знову ганяє по мишоловці.

      Над чорною землею прокинувся світ. Не ясним сонячним оком глянув він на неї після похмурої дощової ночі, а повіяв туманом, дихнув важкою парою. Закурілася земля, задиміла; пішов дощ, дрібний та тихий, мов крізь сито засіяв; стрепенулися темні ліси і, розправляючи, підставляли своє загоріле листя під дрібні дощові краплі; зраділа зелена трава і підняла свої гострі листочки угору; засумували пил та курево – чорною калюкою укрили всі широкі дороги.

      Добиралося до полудня. Кальною улицею міста П. проїжджав невеличкий візок парою коненят, котрі аж перепалися. На візку сиділа, прикрита рядном, стара згорблена жінка – і знай молила свого машталіра поганяти скоріше.

      – Ради Господа Бога, ради самого Христа святого, коли ти віруєш у його, – поганяй, Іване! – молила вона своїм журливим голосом. – Швидше! швидше! уже ж недалеко… Он до того темного будинку – та й годі! І коням скоріше спочинок буде… Швидше, Іване!

      – Та воно ви, пані, цілу дорогу – все швидше та швидше! – одказав машталір: – то он до того ліска, то он до того села, то до тії хати… Воно-то нам сидіти добре, а коні, гляньте, – аж боки позападали. Ще хоч би не путь така! А то цілу ніч дощ прав, ще й тепер присипає. Ще добрі коні, що не пристали.

      – Я ж прошу тебе, Іване, – молила жінка.

      Іван не сказав нічого: шморгнув тілько батогом по конях, сіпнув віжками – і коні підтюпцем побігли до тюрми. Недалеко від залізної брами зупинив їх Іван. Жінка скинула з себе рядно і показала на світ своє сухе, жовте, пописане зморшками лице. На голові у неї був чорний платок, на плечах чорна юпочка, з-під котрої вибивалося чорне плаття; на обличчі і очах лежала чорна туга. Трясучись, тілько не від холоду, видно, злізла стара з візка і не пішла – побігла до брами.

      – Чи можна бачити смотрителя? – спитала вона часового.

      Той гукнув у віконечко; перегук почувся з двору, – швиденько забряжчали ключі, загарчали засови… Брама розчинилася, упустила стару – і знову зачинилася.

      – Ви чого? – спитав її неласково худий, шолудивий смотритель.

      – Побачитись з сином.

      – Опізнилися, матушка!

      У старої щось покотилося по щоці… То, може, дощова крапля упала з платка на обличчя?… Смотрителеві було байдуже до того. Та й кому ж до того діло?!

      – Опізнилися, кажу, – знову мовив смотритель і одвернувся.

      – Боже ж мій! Коли ж мені прийти?

      – Прийом до обіду тілько буває.

      – Я