Далі… далі… Минали дні за днями… Петро все глибше заривався у свою працю, зживався з своєю роботою. Страшна драма рибальського голоду лежала вже у його на столі. Живі люди, живі їх муки заставили і самого Жука здивуватись неабиякому таланові Петровому. Захотілося Петрові далі йти; захотілося самому повітати у других обставинах життя. Забажалося йому побути між «халамидниками» – тими каліками-злодюгами, що оселяють кінці великих міст. Захотілося йому побачити їх долю, їх горе: чим живе і чим дише сей люд. І… поїхав Петро на послідні свої канікули не до батька-матері, – поїхав у місто П…
Темна дощова ніч; холодна і непривітна хата; німі, мовчазні стіни; вікно угорі, перевите залізними штабами, домалювали йому картину життя…
«Хіба се воно? Хіба так можна жити?» Він знемігся; упав на постелю… Мороз пробіг поза спиною; жаль здавив серце… «Що я зробив кому? в чім провинився?» – шептав він гарячими устами, не знаючи сам, що і кому.
З грюком і зиком розчинилися двері. Чиясь проворна рука розчинила їх, і не одну тілько половинку, а разом обидві.
Почувся брязкіт шпор, рип чобіт. У хату вступило разом два чоловіки. Один воєнний, у синій одежі, з білими викрутасами над рукою. Петро його пізнав зразу; він познайомився з ним тії безталанної ночі… Другий молодий, з русявою бородою, удягнений у чорну сукняну одежу з золоченими ґудзиками і з темно-зеленим, гаптованим золотом коміром; через незастебнуті поли біліла біла, як папір, сорочка; на жилетці бовтався золотий ланцюжок. Сам – невеличкого росту; рум'яний на виду; очі – жовто-зелені; зуби – білі, тонкі та довгі, мов голочки. Петро скочив з постелі.
– А, здравствуйте, Телепень! Вот где пришлось с вами встретиться! – усміхаючись зеленими очима і вискаряючи білі зуби, привітався він.
Петро уп'ялив у його свої здивовані очі… Чи сон то, чи приява?… Перед ним стояв Шестірний!
– Ми с вами еще с детства знакомы… Дайте стульев! – крикнув він, повертаючись назад.
Миттю два москалі умчали два стульці, на котрих і посідали Петрові несподівані гості.
– Вы еще из гимназии, помнится… с тем черным… как бишь его?… Жук, что ли… – вів далі річ Шестірний: – Вы еще с тех лет отличались… исключительным образом мыслей. Помните желтую книгу, из которой вы черпали идеи о лучшем устройстве общества и справедливейшем распределении благ?…
Петро стояв і не зводив з Шестірного своїх здивованих очей.
– Садитесь… Чего вы стоите? – солодко вимовив Шестірний. – Садитесь… расскажите нам все, что вы знаєте по этому делу, по которому мне пришлось с вами в таком печальном месте встретиться. – Очі у Шестірного горіли; зуби виблискували.
Петро мовчав – і все дивився на Шестірного. Отже погляд його тепер не світив дивуванням; а якийсь огонь займався у йому; краска облила все обличчя Петрове… Чи то сором, чи гнів опанував його серцем?
– Что