Вагон кілька разів штовхнуло, як зазвичай буває перед зупинкою. Найбільше Ользі хотілося почути повідомлення про прибуття поїзда українською, але натомість прозвучала звична польська фраза, котра повідомляла, що потяг Відень – Львів прибув на Головний двірець. Жінка зітхнула. Хтозна, можливо, коли б далекого вісімнадцятого року січові стрільці зуміли втримати цю споруду, сьогодні було б усе інакше? На жаль, цього вже ніхто не дізнається.
Але подавлений настрій, котрий не покидав Ольгу Басараб чи не всю дорогу, вмить вивітрився, коли через вікно вона побачила на пероні дві постаті – чоловіка та жінку. Вона одразу їх упізнала, хоч і не бачила декілька років. Напружено вдивляючись у вікна вагонів, на пероні нетерпляче переминалися з ноги на ногу її брат Северин та… подруга Стефа Савицька.
Вмить забулися всі неприємності. Ольга помахала їм через вікно рукою, отримала у відповідь не менш гарячі помахи і заспішила до виходу.
Зустріч з братом, з яким не бачилась три роки, була щирою. Стефанія Савицька, яка раділа поверненню подруги не менше, скромно стояла збоку, не бажаючи заважати зустрічі сестри з братом. Лише коли минув перший радісний порив, Ольга підійшла до Стефи.
– Ну, здрастуй, подруго! – сказала вона й обняла її.
Їх пов’язувало багато чого: спільне навчання в ліцеї Українського інституту для дівчат у Перемишлі; після закінчення ліцею вони разом навчалися на однорічних торговельних курсах при приватній академії у Відні. Тут вони запізналися зі студентом Віденського університету Дмитром Донцовим, зустріч з яким стала для обох визначальною.
Ольга знову обернулася до брата Северина.
– Мій багаж…
– Не переживай за свій багаж! – заспокоїв той. – Стефо, чекайте мене біля таксі.
Стефанія Савицька взяла Ольгу під руку і повела всередину двірця. Та відзначила, що всередині головний двірець Львова мав досить ошатний вигляд, може, й поступався внутрішнім інтер’єром віденському, але поляки все ж зуміли відбудувати його ще кращим, аніж він був до війни. Щоправда, тут уже ніщо не нагадувало про те, що його побудували австрійці. Про те, що тут не залишилося нічого українського, можна було й не згадувати.
– Як доїхала? – допитувалася Савицька.
– Найлегша дорога – дорога додому! – відповіла Ольга. – Ми з тобою вже давно не дівчатка, але не повіриш – не могла стримати сліз, коли переїхали границю Галичини!
– Повірю! – заспокоїла Стефа. – Те саме було зі мною, коли позаминулого року також вернулася до Львова. Що робитимеш?
– Та за роботу я не переживаю! Бухгалтери потрібні всюди. Інше хвилює. Де жити? До брата йти не хочу. У нього своя сім’я, а те, що було п’ять років тому, вже давно польське…
Стефанія усміхнулася.
– Нашу квартиру пам’ятаєш? – запитала вона.
– На