Нині звечора Петро з Міськом під хату приходили. Кости твої ділили межи собов. Йой, і кричєли! Господи Всемогутний, єґ билисі! Забули, шо брату на брата не вольно… Так Петро Міська за барки тєгав по двору, ги міх з курудзами. А той не дававсі, і собі Петра за шию душив, та все по голові його, по голові кулаками. По траві сі кочєли, замащені були, ги би льоху ссали обá. Балакали мені шось таке, шо купи сі не тримає… Ніц не врозуміла-м з того… А ти кулаки Міськові виділа. Моцні тоті кулаки, вéликі. Не знаю, єґ то Петрова макітра не луснула від них на дві половини. Мені аж волосся під хустков шторца стало.
– А курва ваша мати засрана! – ґвавтала я на них, аби сі спинили, та й літала за ними з мокров шматов. – Прийшлис-те на умрення, то ціхо будьте! Кости Гапії ділити не дам! Жінки свої діліт межи собов, а мені тута ціхо будьте, Патики! Мóя дітина, не ваша. Мóя дітина… Йой, мó-о-я!.. – Юстина поплакалася наново, залляла хату сльозами, цілий світ своїми чорними сльозами залляла, а далі стихла і приклалася зморшкуватою щокою до рушників на Гапіїнім тілі. Втомлено заплющила слабі очі. – Біда, Боже! Біда… Така біда, шо грім не заб’є…
Смерклося їй… Посутенів, помарнів, зсутулився простір; пожух, загус, задубів; сховав і домовину, і стіни з образами, і шиби, завішені простирадлами, і несміливі вогники скорботних свічок, котрими баби обклали світлицю…
Не видів ніхто, як обережно вивільнялася Гапі-їна душа з-під навали рушників, як тихо ставала, нага та боса, на домоткані хідники, як боязко озиралася навколо себе, як здивовано торкалася рукою вогника свічі й не могла зрозуміти, чого то не пече їй руку.
– Шо є, мамко? – питалася у сплячої Юстини. – Нáшо вклали ня спати у трунву? Хіба я нечемна була нинька? Хіба я мамці своїй якусь біду учинила? Ади, мамо, цудо яке, – забулася раптом про домовину, – у люстро дивлюсі, а мене там нема. Де я є, мамко? – дивувалася голосно, щиросердо. – Де мої очи, мої брови, мої коси, мої груди? Де моє черево, мамо? – Мацала руками лоно, високо задирала поділ – аж до шиї піднімала, все шукала та й шукала руками… Не відчували нічого руки, хапалися за порожнечу, провалювалися кудись поза Гапію, не могли відшукати те, що мали знайти під сорочкою.
– Мамо! Мамо! – раз по раз скрикувала Гася. – Загубила-м дітину, мамо! Шукайте! Таке мацьоньке, таке вертке, мамо! Було у мені та й нема десь…
Юстина нічого не чула. Якби вчула, що Гапія по світлиці ходить, була би летіла до неї, хапала би за руки, за плечі, трясла б, пестила, цілувала, умивала сльозами, топила в любові; казала би їй, які її коси файні, які її очі світлі, яка її врода пишна. Просила би її співати, танцювати, щебетати, реготати, тужити, дивуватися. Просила би її повернутися з тамтого боку світа, жити, любити, вигрівати дитя під серцем, хоч би від кого воно було – вигрівати… Не чула. Не відчувала. Не рухалася. Лежала головою на домовині. Вдихала через раз. Чи хоч видихала?
– Чого-с-те шиби полотном завісили, мамо? Світа божого не видко. А такий красний