Небо над головою згусло, якось із полегкістю зітхнуло та й різко провалилося раптівкою, котра грубим сукном заслала світ, рясно вимочила Якову голову і широкі маслакуваті плечі, застрибала по торбі із сірої мішковини.
– Ади, не вспів-ім дати дрáла! Ше раз помивсі! – Яків повеселів, як бахур, котрого мати незлостиво бухнула у плечі, втер воду з лиця, трохи прискорив крок і зайшов перечекати дощ під старою кривою липою. Слухав, як вона дихає, як тонко дрижить, простягаючись кожнісіньким листком, аби зловити воду, а разом із нею – життя; як кожною галузкою заповідається на пишний цвіт… Над головою лупнуло – і небо розпанахала блискавиця. Пошепки молився, аби наступною не впалило і його. Завмер собі у молитві… Хвилина, друга, п’ята… Усе вщухло так скоро, що і не спам’ятався. Втішився і бадьоро подався на вулицю. Підходив до кожної брами, по одному виймав з кишені дрібні камінці, звично цілився і кидав у шиби хат. Десь на нього гавкотіли пси, а десь навіть і не дивилися – знали вже, що Яків приходить отак ґаздів будити.
Біля Міськової хати зупинився надовше. Здивовано стояв, зачувши звідти якісь віддалені крики. Там, здалося йому, давно не спали…
Місько Патик – аж йому широкі плечі зіпріли – люто махав посеред хати величезною Фецевою сокирякою, та все – по ліжкові, по ліжкові, по ліж кові. Уздовж ліжко рубав. Як дурний, рубав. Безтямно. Шалено. Нарвано. Рівно чи не рівно – а не дивився, ніби туман йому в очі зайшов. Бісився. Кромсав разом із периною, подушками, простирадлами, рубав від надголів’я до нижнього краю, часто відпльовуючи добротним гусячим пір’ям, котре летіло з подушок та перини просто йому до рота, заліплювало очі, лоскотало за вуса… Рубав та все питався в онімілої жінки:
– А нáшо нам таке ліжко, кýрва? – скакав, наче хтось йому розпеченої грані за халяви чобіт всипав. – На чорта воно нам треба? Таке вéлике? Таке широке? А, переполовиню! Кишки висру, а своє зроблю! Такóй не дам си на голові кілля тесати!
Дарка безмовною кріличкою забилася у дальній кут світлиці, закусила білими зубами мізинець лівої руки і нічого не відповідала, лише дивилася на той вертеп, який чоловік нині в хаті вчинив, і крадькома хрестилася правицею, так, аби розпалений їх ранковою свáрою Місько не помітив її раптової нáбожности.
Але Місько того не видів. Не тим гризся. Якраз гарненько розрубав ліжко навпіл та й дужо розсував попід різні стіни кімнати його половини, кожна з яких тепер западала на бік. Однак і то його не дуже переймало. Розсував собі та втішено приказував:
– Ади, єґ файно поділив. Ади, єґ файно, рівненько… Самий не подумав би! До вечора підóб’ю кілочками, буде рівно стояти. Лиш троха вузьке тепер, – оглядав прискіпливим оком… – Та нічó, нічó… В жінки мóї не широка дупця. Стане їй ліжка. А мені шо? Лиш би моїй жінці добре спалосі! Їй і чоловіка не треба! А нáшо? За пса го має! – глипнув на зблідлу від жаху Дарку. – Та, кýрча дошка! Сидит, ги засватана! – вар’ювато закричав, аж стіни в хаті дрібно задрижали і хмаровиння білого пір’я наново залітало в гарячому від Міськової люті повітрі… – Ше тото цур’я мені сі попід ноги плентає! – І відкидав, відкидав подалі від себе важким кирзаком їхню пошматовану постіль, що її Дарина отримала у спадок від прабаби Катерини.
– А шоб ті тото пір’я в писку поросло! Судна година з тобов! Ну, скажи, шо тобі сі ниньки у голові перевернуло? – Дарка все ж не витримала напруги, котра зацькувала її, залякала, змусила сидіти під стіною, та й розплакалася на сльози. – Місю, ну, нáшо? Нáшо ти… нáшо… – затиналася, ніби добирала потрібних слів, аби якось остудити ту ватру, котра яро палала в його очах. – Нáшо біду робиш? – Вона схопилася з місця, ревно кинулася на руку чоловіка, котрий якраз лишився сокиряки, коли розсував половини ліжка.
– Не руш ня! – Той смикнувся від її дотику, зірвався, скипів і відтрутив дружину, ніби воду з руки струсив. – Не буде у нас ліжка! Запиши си тото на чолі! Не буде і фéртик! Будем нáрізно спати віднині! – грізно рикнув, наче одурілий звір, і, вхопивши сокиру, різко вистрибнув за двері… Від гріха далі…
Всівся змучений і розтривожений на ґанку, тремтячими пальцями вийняв з кишені цигарку і дратівливо смалив – аж захлинався гарячим густим димом, навмисно давився ним, ніби хотів, якщо не вдушитися, то хоча б наїстися вдосталь. Забув уже трохи смак тютюну, хоч цигарки біля себе носити не перестав. Відколи дуже кашляти почав – а все через тирсу на пилорамі,