– Ади, на маєш! – Іван впустив Семена до хати, хутко зачинив двері та й закликав Галину, аби порадитись.
– Акушерка сюда на гору не залізе, – бідкалися всі разом. – Не вспіє. Треба Юстину якось донизу, у Вишків спускати… А відти у Вігóду добиратисі. Тутка вона сама не вродит. Перший дітвак. Біда може бути.
…Галина помагала Юстині швидко збиратися. Металася по чужій хаті, шукаючи і се, і те, та й раз у раз допитувалась:
– Єґ сі чуєш, Юстинко? Де ті болит? Ніґде? То файно, файно, – приказувала втішено. – Чєс нам пригодитсі. Триматисі треба. Мусиш триматисі. Зара ми ті з гори спустимо легонько, а там у Вишкові – на сани, а сани ті до людей тя відвезут у Вігоду. А потом вродиш нам дітвачка з Божов поміччю. Лишень би коні по снігах сани покігнули.
– Спускати? – сполошилася перелякана Юстина. – Там снігів по груди, там ні стежки, ні ліса не видко, а ви – спускати? – говорила жалібно, плакала тихенько ображеною дівчинкою.
– Зара, Юстинко, зара. Не тривожсі. Бережи себе. Наші хлопи тамка гілля рубают. Потом го файненько моцно зв’єжут, тебе положимо та й кігнути поволи будем, – розказувала Галина, швиденько загортаючи Юстину у велику сіру пухову хустку. – Ти черево руков потримаєш, аби сі не телепало, а там, дивисі, вже і село покажесі… У селі баби тебе в хату теплу вóзьмут, там і вродиш собі дітинку. А коли сніги троха зійдут, домів заберем ті…
Над замерзлою Марунькою несміливо стояло бліде, майже невидиме сонце, січень безбожно курив снігами, коли з Осоя на долину Семен з Іваном стягували на ялиновім гіллі вагітну Юстину. Юстина тяжко дихала, плакала від страху за себе та за дитину, що носила її в лоні, сльози замерзали на її рум’яних щоках, на її обкусаних – аж синіх – губах… Поруч, забрьохана у сніги аж по самі плечі, з гори сунулася Галина, не відпускаючи вагітну ні на мить. Чорні круки, хитаючись на чубках перемерзлих дерев, здивовано ззиралися на ту велику метушню, після котрої вже через дві години на світ прийшла і Гапія…
Пахло травою і річковим намулом, вимоченими у водах буковими ковбанцями, що їх ріка забрала просто з-під хати котрогось ґазди. Дощове небо поволі відривалося від гори і біле-білісіньке поверталося туди, звідки випало вночі на Вігóду. Над Осоєм несміливо прокльовувалося молоденьке заспане сонце, де-не-де прориваючи хмару слабеньким світлом, і крадькома підглядало собі за людьми.
Німотка звично брів вулицею від хати до хати, діставав з кишень дрібний щебінь, набраний з берега Маруньки, і кидав ґаздам камінці у шиби, аби вставали.
– Ади, Німотка вже будити прийшов… так ра-а-но… – вчувши, як у шибу грюкнуло, сонним голосом сказала Оксана Петрові і ліниво повернулася на інший бік додивлятися свої тривожні сни…
– І нашо він тото щоднини робит? – і собі пробурмотів Петро, але навіть не поворухнувся. – Не має хлоп роботи – попід хати людям