В Олександро-Невську лавру домчали вже над ранок, у зимову пору року невідділимий від ночі. Віддавши стомленому Тихону легку сумку, де лежали хитромудрі інструменти, придбані за кордоном спеціально для отця Феодора, і подарунки для Гафії, Григорій наказав слузі віднести все це в кухарчин новий будинок, сам же кинувся в апартаменти ченця.
Змучений хворобою старий сполотнів і схуд надзвичайно, тож виглядав незвично маленьким на своєму величезному ліжку. Побачивши Григорія, скрикнув з неприхованим захватом:
– Гришутко, хлопчику мій, ти таки приїхав!..
Спробував підвестися з постелі, але одразу повалився назад, моторошно захекавшись. Послушник, що чергував біля ліжка, негайно обійняв хворого за плечі й спробував повернути на місце. За допомогою Григорія це вдалося, і вони вдвох напоїли його трав'яним відваром. Кашель припинився.
– Хлопчик мій приїхав… – ще раз повторив отець Феодор.
– Так-так, я тут, – якомога м'якіше сказав Теплов. – Ти хотів мене терміново побачити. Що трапилося?
Втім, усе було зрозуміло: літня людина, люта зима… Застудився старий. І навіть власноруч приготовлений диво-відвар виявився непотрібним.
– Так, терміново… – просипів отець Феодор, спостерігаючи за вихованцем, що уважно й навіть якось прискіпливо принюхувався до рідини, налитої в невеликий глиняний горщик. Потім погляди їх схрестилися. Вони не сказали ані слова, але прекрасно зрозуміли один одного:
«Думаю, тобі все ясно, хлопчику мій…» «Ні, тільки не це!..»
«Рано або пізно кінець настане. Чи сьогодні, чи завтра або через рік – яка, по суті, різниця?»
«Я зроблю все, що завгодно!!! Тільки не зараз!..» «Хлопчику мій, головне, що я тебе дочекався!..» «Отче Феодор!..»
– Пішов геть, – тихо, але з почуттям вимовив хворий. І настільки несподіваною була сила цих слів, що Григорій і послушник одночасно здригнулися.
– Хто пішов геть?.. – пролепетав переляканий хлопчик.
– Ясна річ, ти, дурбелик, – роздратовано (як завжди в подібних випадках) відгукнувся чернець.
– Але-е-е…
– Мені потрібно поговорити з моїм хлопчиком без зайвих свідків.
– Не переживай, у разі чого я про хворого подбаю, – поспіхом завірив послушника Григорій, потім поспішив випровадити хлопця геть, якомога щільніше прикрив за ним двері й повернувся до хворого. Тоді, уп'явшись у видиму тільки йому одному точку десь на стелі, отець Феодор почав свою розповідь.
– Гришутко, ти знаєш, я завжди ставився до тебе, немов до рідного сина. І завжди