– Та дівчина, яка померла від туберкульозу, її звали якось на М – він наче був у неї дуже закоханий?
Містер Саттертвейт пам’ятав жінку, про яку йшлося. Ходили чутки, щоправда, не надто наполегливі, начебто в Чарльза Картрайта був із нею роман, але містер Саттертвейт ні на мить не вірив, що сер Чарльз не одружувався через вірність її пам’яті. Він намагався висловитися якомога тактовніше.
– Думаю, в нього було багато романів, – сказала Еґґ.
– Ем, можливо, – тільки й видобув містер Саттертвейт, почуваючись по-вікторіанськи.
– Мені подобаються чоловіки, в яких були романи, – промовила Еґґ. – Це показує, що вони не гомосексуалісти чи ще щось таке.
Вікторіанство містера Саттертвейта отримало сильного стусана.
Він не знав, що відповісти. Еґґ не помітила його знічення і задумливо вела далі.
– Знаєте, сер Чарльз насправді розумніший, ніж здається. Звичайно, він часто грає, щось удає, але за всім цим ховається світлий розум. І з вітрилами він вправляється набагато краще, ніж можна подумати з його слів. Коли він про це розповідає, може здатися, що все це поза, але це не так. І в розслідуванні теж. Ви думаєте, все це заради ролі – він хоче зіграти великого детектива. А я скажу так: я думаю, він би дуже добре його зіграв.
– Ймовірно, – погодився містер Саттертвейт.
В інтонації, з якою він це сказав, ясно проявлялися його почуття. Еґґ вловила їх і висловила вголос:
– Але ви вважаєте, що, «Вбивство священика» – це не триллер. Це просто «Прикрий випадок за вечерею», соціальна трагедія. А що думає Еркюль Пуаро? Він мав би знати, що це насправді.
– Мсьє Пуаро порадив нам почекати на аналіз вмісту келиха.
– Зрозуміло, – сказала Еґґ, – він старішає. Відстав від життя.
Містер Саттертвейт скривився. Дівчина вела далі, не розуміючи, що бовкнула грубість.
– Ходімо, вип’ємо чаю з мамою. Ви їй подобаєтеся. Вона так сказала.
Дещо улещений, містер Саттертвейт прийняв запрошення.
Коли вони прийшли до будинку леді Мері, Еґґ зголосилася зателефонувати серу Чарльзові, щоб пояснити «зникнення» його гостя.
Містер Саттертвейт сидів у маленькій вітальні з вицвілим чинцем та натертими до блиску старими меблями. То була вікторіанська кімната, з тих, що він подумки називав «кімнатами леді», і вона йому подобалася.
Їхня розмова з леді Мері була приємною. Нічого надзвичайного, але невимушеність тішила. Вони говорили про сера Чарльза.
А містер Саттертвейт добре його знає? Та не надто, відказував той. Він був фінансово зацікавлений в успіху однієї з п’єс Картрайта кілька років тому. Так вони й подружилися.
– Він дуже харизматичний, – промовила леді Мері, усміхаючись. – Я відчуваю це так само, як і Еґґ. Думаю, ви помітили, що Еґґ притаманне поклоніння героям.
Містеру Саттертвейту було цікаво, чи не бентежить леді Мері, як матір, таке поклоніння. Але здавалося, її це не хвилювало.
– Еґґ так мало