І він розсміявся тихим пасторським сміхом.
Містер Саттертвейт глянув на місіс Беббінґтон, яка наполегливо розповідала серу Чарльзові щось про компост.
«У неї гарні очі», – подумав він.
Місіс Беббінґтон була огрядна й не надто охайна. Здавалося, вона пашіє енергією і не схильна до дріб’язковості. Як і казав Чарльз Картрайт, приємна жінка.
– Скажіть, – леді Мері нахилилася вперед, – хто ця молода дама в зеленому, з якою ви говорили, коли ми зайшли?
– Це драматургиня – Ентоні Естор.
– Що? Ця анемічна молода жінка? О! – Вона прикусила язика. – Як нечемно з мого боку. Але я приголомшена. Вона не схожа… Тобто вона схожа на недотепну виховательку дитячого садочку.
Опис був таким точним, що містер Саттертвейт розсміявся. Містер Беббінґтон дивився в дальній кут вітальні дружніми короткозорими очима. Він відпив коктейлю й кашлянув. «Не звик до коктейлів», – подумав містер Саттертвейт. Може, священик і вважав їх символом часу, але не любив. Міcтер Беббінґтон, злегка скривившись, зробив іще один рішучий великий ковток.
– Це ви про леді, яка стоїть отам? О Господи… – Він приклав руку до горла.
Продзеленчав голос Еґґ Літтон-Ґор:
– Олівере, ти слизький Шейлоку…
«Ну звісно, – подумав містер Саттертвейт, – він не іноземець, він єврей!»
Яка ж вони гарна пара. Обоє такі молоді, вродливі і… постійно сперечаються, а це хороший знак…
Його думки перебив дивний звук. Містер Беббінґтон звівся на ноги й похитувався вперед-назад. Обличчя звело судомою.
Саме дзвінкий голос Еґґ привернув до Беббінґтона увагу гостей, хоч леді Мері теж звелася на ноги, тривожно здійнявши руку.
– Дивіться, – гукнула Еґґ. – Містеру Беббінґтону погано.
Сер Бартолом’ю Стрендж квапливо виступив уперед і, підтримуючи хворого, підвів його до канапи, що стояла вздовж стіни вітальні. Решта скупчилися навколо, сповнені бажання допомогти, але безсилі…
За дві хвилини Стрендж випростався і похитав головою. Він сказав прямо, знаючи, що немає сенсу ходити околяса.
– Мені шкода, – сказав лікар. – Він помер…
Розділ третій
Сер Чарльз замислюється
– Саттертвейте, зайдете на хвильку до нас? – визирнув з-за дверей сер Чарльз.
Минуло півгодини. Знічення змінилося спокоєм. Леді Мері вивела невтішну місіс Беббінґтон з кімнати і зрештою поїхала з нею до пасторського будинку. Міс Мілрей вирішувала питання по телефону. Приїхав місцевий лікар і прийняв чергування в сера Бартолом’ю. Меню вечері скоротили, і за мовчазною згодою всі гості розійшлися після неї по кімнатах. Містер Саттертвейт саме збирався до себе, коли сер Чарльз озвався до нього з кімнати, де помер містер Беббінґтон.
Містер Саттертвейт зайшов туди, долаючи тремтіння. Він був уже досить старий, щоб жахатися вигляду смерті… Бо скоро, мабуть, і сам він… Але нащо про це думати?
– Років двадцять ще протримаюся, – твердо заявив сам собі.
Окрім них, у кімнаті, обставленій