– Сконтактуйся з Буросом, – розпорядився Валландер. – Якнайскоріш.
Йому спала на думку квартира Рунфельдта. Там у шухлядах столів і шаф не було нічого схожого на підслуховувальне обладнання.
– Мабуть, варто попросити Нюберга подивитися на ці жучки, – розсудив він. – Наразі задовольнімося тим, що знаємо. А воно вже й так видається дивним.
Мартінсон згодився. Він теж не міг утямити, навіщо здалися любителю орхідей такі пристрої.
– Поїду до Лединге, – змінив тему розмови Валландер, зсипавши їх у коробку.
– Я натрапив на одного такого, що понад двадцять років працював на Гольґера Ерікссона – продавав автомобілі, – сказав Мартінсон. – За пів години зустрінуся з ним у Сварте. Хто-хто, а цей чоловік опише нам, яким був Ерікссон.
Вони розійшлись у приймальні. Валландер ніс під пахвою Рунфельдтову пачку. Зупинився біля Ебби.
– Що сказав мій батько? – спитав він.
– Попросив мене передати, щоб ти неодмінно зателефонував йому, якщо знайдеш на те час.
Валландер відразу набрався підозри.
– А він часом не зіронізував?
Ебба серйозно подивилася на нього.
– Твій батько дуже милий. Він глибоко шанує твою роботу.
Знаючи, що насправді батькове ставлення до роботи зовсім інше, Валландер тільки похитав головою. Ебба тицьнула пальцем у коробку.
– Я розрахувалася за неї зі своєї кишені, – поскаржилася вона. – Нині в поліції нема коштів на дрібні витрати.
– Залиш мені рахунок. Годиться, якщо дістанеш відшкодування в понеділок?
Еббу це задовольнило. Курт вийшов із відділка. Випогоджувалося, розповзався на клапті густий покрив хмар. Заносилося на гарну ясну днину. Поставивши картонку на заднє сидіння, Валландер рушив у дорогу з Істада. Освітлена сонцем місцина справляла не таке вже й гнітюче враження. На якусь мить угомонився неспокій. Вбивство Ерікссона видається безглуздим кошмаром, але ж має бути якесь раціональне пояснення цього злочину. Та й зникнення Рунфельдта не конче означає, що сталося лихо. Пристрої для підслуховування, які невідь-чого замовив цей квіткар, можна вважати парадоксальним підтвердженням того, що він живий. Не варто припускати, що Рунфельдт покінчив із собою. Його втіха майбутньою подорожжю – а про це запевнила Ваня Андерссон – ніяк не вписується у сценарій ефектного зникнення й самогубства. Проминаючи ясні осінні краєвиди, Валландер докоряв собі за те, що іноді надто вже легко піддається своїм внутрішнім демонам.
Під’їхавши до Ерікссонової садиби, він припаркував машину. Назустріч рушив знайомий журналіст із газети «Арбетет». Привітавшись, той кивнув на коробку під пахвою Валландера.
– Несете в ній розв’язок загадки?
– Ні. Щось інше.
– Жарти жартами, але як іде слідство?
– У понеділок відбудеться пресконференція, а наразі нема про що говорити.
– Невже Ерікссона кинули на загострені стальні труби? Валландер