Курт вийшов із кімнати. Принісши чашку кави до свого кабінету, він замкнувся на ключ і заглибився в неосяжні матеріали слідства. Було важко зосередитися, весь час приходила на гадку розмова з Байбою попереднього вечора. Але таки вдалося присилувати себе до роботи. За кілька годин він переглянув документи й дійшов до місця, на якому зупинився перед поїздкою до Італії. Тоді Курт зателефонував до колеги в Гетеборгу, з яким співпрацював у цій кримінальній справі, щоб поговорили про деякі її моменти. Розмова закінчилась о дванадцятій, і Валландер зголоднів. Дощ не припинявся. Валландер сів у машину й поїхав пообідати в одному з ресторанів у центрі міста. О першій повернувся на роботу. Щойно сів на стілець, задзвонила Ебба з приймальні.
– До тебе прийшли, – повідомила вона.
– Хто?
– Його прізвище Тюрен. Хоче поговорити з тобою.
– Про що?
– Здається, хтось там зник.
– А чи не міг би з ним побалакати хтось інший?
– Він каже, що хоче мати справу тільки з тобою.
Валландер глянув на розкладені папки. Не таке вже це нагальне діло, щоб через нього не було як прийняти за яву про зникнення.
– Пошли його до мене, – сказав він, поклавши слухавку.
Він відчинив двері й почав прибирати папки зі стола. Підвівши очі, побачив незнайомого чоловіка на порозі, зодягненого в комбінезон із емблемою фірми ОК. Він увійшов, і в кімнаті запахло машинною олією та бензином.
– Знаю, що добрий з вас поліцай, – озвався Свен Тюрен.
По говірці можна було розпізнати, що це уродженець західної частини Сконе, звідки походив і сам Валландер.
– У нас таких більшість.
Відповідь Свена Тюрена здивувала поліцая.
– Ви ж знаєте, що це не так. Свого часу я побував під арештом за дрібнички й побачив чимало поліцаїв, що нікуди не годились.
Ці