– Отже, нічого не вкрали?
– Нічого.
– Навіть кількох квіток?
– Як видно, нічого не бракує.
– Невже ви завжди точно знаєте, скільки у вас тут квітів?
– Так.
Жінка відповіла впевнено й відразу. Поліцай кивнув.
– Чи можете пояснити, чому сюди хтось вламався?
– Не можу.
– Це не ви власниця крамниці?
– Власник зветься Єста Рунфельдт. Я працюю в нього.
– Якщо не помиляюся, він виїхав. Ви сконтактувалися з ним?
– Це неможливо.
Валландер уважно придивлявся до неї.
– Чому?
– Бо він поїхав на африканське орхідейне сафарі.
Валландер швидко розмірковував над почутим.
– Чи не могли б ви докладно пояснити, що таке орхідейне сафарі?
– Єста пристрасно любить орхідеї і все про них знає, – пояснила Ваня Андерссон. – Він подорожує по всьому світу, щоб побачити всі відкриті види, і пише про них книжку. Тепер він в Африці. Не знаю, де саме. Знаю тільки те, що він повернеться в середу наступного тижня.
Валландер кивнув.
– Ми поговоримо з вашим господарем, коли він приїде. Чи не могли б ви попросити його, щоб дав нам про себе знати?
Ваня Андерссон пообіцяла це зробити. До крамниці прийшов відвідувач. Геґлунд і Валландер вийшли на дощ і сіли в машину. Валландер барився, не запускав двигуна.
– Звичайно, можна припустити, що злодій помилився й розбив не те вікно, – сказав він. – Поряд є крамниця з комп’ютерною технікою.
– А ця калюжка крові?
Курт знизав плечима.
– Злодій міг не зауважити своєї рани. Міг стояти, опустивши руку й розглядаючись. Тим часом кров стікала й капала в одне місце. Отак утворилася калюжка.
Анн-Брітт згодилася. Курт увімкнув запалювання.
– Справа для страхової компанії, – розсудив він. – Ото й усе.
Під дощем вони повернулися до поліційного відділка.
Було це об одинадцятій годині.
У понеділок, двадцять шостого вересня 1994 року.
Помалу розпливалися спогади про Рим. Так само повільно щезає марево в пустелі.
Розділ 3
У вівторок, двадцять сьомого вересня, у Сконе й далі дощило. Синоптики передбачили, що після теплого літа прийде дощова осінь. Наразі ніщо не суперечило цим прогнозам.
Учора ввечері Курт прийшов додому після першого робочого дня, зготував сяку-таку вечерю, змусив себе з’їсти її і кілька разів спробував додзвонитися до дочки Лінди, що мешкала в Стокгольмі. Вперта негода зробила недовгу перерву, тож він відчинив двері на балкон. Спіймав себе на роздратуванні від того, що Лінда сама не зателефонувала й не поцікавилася, як подорожувалося. Він постарався умовити себе, але без особливого успіху, що дочці нíколи. Цієї осені вона суміщає навчання у приватній театральній школі й роботу офіціанткою в ресторані на Кунґсгольмені.
Об одинадцятій Курт зателефонував до Байби в Ригу. Знову задощило, знявся вітер. Дедалі важче поновлювати