Якось хлопчики гралися у звіринець, і хтось запитав:
– А яким звіром будеш ти, Діку?
– Звичайно, верблюдом! – зі сміхом відповів той. – Адже в мене горб на спині!
– Так, ти мій улюблений верблюд, – сказав Демі, який і організував цей звіринець. – Тому не носитимеш важкі речі, а твоє місце – одразу за слоном.
– Сподіваюся, й інші ставитимуться так само добре до цього бідолахи, як наші хлопчики, – прошепотіла пані Джо чоловікові, коли Дік з осяяним від щастя обличчям, пройшов повз неї. Він здавався дуже маленьким і слабким верблюдом поруч з високим, товстим Надутим Качаном, котрий цілком підходив на роль слона.
Джека Форда віддали в Пламфілд, бо ця школа була недорогою. Він був дуже жвавий і дотепний, але хитрун. Пану Баеру не подобалися його недитяча різкість і любов до грошей.
Нед Баркер нічим не вирізнявся серед тисяч інших цибатих і незграбних чотирнадцятирічних хлопчиків. Він постійно натикався на стільці, стукався об столи, завалював на своєму шляху дрібні речі, тож прізвисько «Ведмедик» причепилося до нього намертво. Був одночасно боязким і хвалькуватим, а також часто вдавався до брехні. Мав схильність ображати менших і лестити більшим. І хоч загалом такі недоліки не вважаються непоправними, за певних обставин вони могли б збити його на манівці.
Джорджа Коула зіпсувала мати. Вона загодовувала його ласощами – аж поки його не обсіли хвороби, а відтак вирішила, що про навчання не може бути й мови через слабке здоров’я. Тож у дванадцять років це був блідий, одутлий хлопчик, а ще дратівливий, тупий і ледачий.
Віддати його в Пламфілд матері Джорджа порадив знайомий. І зміни на краще не забарилися. Солодощі тут давали рідко, натомість фізичних вправ було надміру, а навчальний процес таким приємним, що Надутий Качан став із задоволенням займатися науками. Такі разючі зміни в зовнішності й поведінці Джорджа змусили матір повірити, що в пламфілдському повітрі справді було щось особливе, як переконував її син.
Таких як Біллі Варду шотландці називають «невинними». У свої тринадцять років він мав розвиток шестирічної дитини, й провина за це повністю лежала на його батькові. Амбітний чолов’яга вирішив самотужки зробити з малолітнього сина-розумника щось видатне. Він завантажував його дедалі складнішими завданнями, тримаючи за книжками по шість годин на день. Очевидно, розраховував на те, що хлопчик поглине всю їхню премудрість, як страсбурзький гусак їжу, яку йому заштовхують у горло.
Батько гадав, що виконує свій обов’язок, натомість ледве не вбив сина: від перевтоми в того почалася гарячка, яка подарувала бідній дитині сумні канікули: після одужання його мозок став схожим на дошку, якою пройшлася губка.
Це був страшний удар для родини: ніхто не міг дивитися на колись чудового, талановитого хлопчика, який перетворився