– А якщо, Боже борони, з Рафо щось трапиться? Ти повернешся додому як єврейська пані Альфандарі?
– Цього я напевне не робитиму. Я не повернуся до будин ку нашого батька, який відвернувся від мене лише через те, що я закохалася у немусульманина. Хтозна, може, тоді у мене будуть власні діти чи навіть онуки.
Коли Сабіха зрозуміла, що ця розмова із Сельвою ні до чого не приведе, вона спробувала поговорити з батьком.
– Часи змінилися, батьку. Такі відмінності більше не мають значення. Будь ласка, не робіть нічого, про що ви пізніше пошкодуєте. Благаю вас, батьку, будьте розумні! Погляньте на невістку Самі-паші: вона ж грекиня, правда? А дружина Веджді – німкеня. І що скажете про них? До того ж ви навчалися у Європі. Ви повинні мати більш прогресивні погляди.
– Якщо вона одружиться з тим чоловіком, вона мені більше не дочка. Хай забуде, що взагалі була моєю дочкою.
– Але, батьку, як вона зможе забути, що вона ваша донька?
Фазіль-паша дивився вдалечінь крізь вікно:
– Ти маєш на увазі «була».
Через цю жахливу ситуацію усе в сім’ї пішло шкереберть, і це тривало не просто кілька днів, тижнів, місяців, а роками. Безуспішна спроба Фазіля-паші застрелитися не зупинила Сельву. Дівчина просто дочекалася, поки він оклигає, а тоді повернулася до коханого. Тоді настала черга матері спричинити безлад. Вона злягла, серйозно хвора, і потребувала постійної турботи та уваги. Фазіль-паша відмовлявся виходити з дому. Сім’ї було настільки соромно, що вони не могли дивитися друзям у вічі. Той випадок не пішов сім’ї на користь, але принаймні тепер вони знали, хто їхні справжні друзі. Тепер навіть ті, кого вони колись вважали близькими, перешіптувалися за їхніми спинами, звинувачуючи в усьому Фазіля-пашу, бо той навчав своїх дочок у християнських школах, як, власне, і багато хто з них.
Сабіха та Сельва, як і більшість дітей їхніх друзів, здобули початкову освіту в американській школі у Ґедікпаша, тоді середню освіту у французькій школі й зрештою навчалися в американському коледжі. Обидві сестри виросли, вільно говорячи англійською та французькою мовами.
Маджит пригадав, наскільки це вразило його багато років тому, коли він уперше побачив свою наречену, що читала вірші Бодлера та Байрона. Навіть його мати, упокій, Господи, її душу, була вражена.
– Саме така дружина й потрібна дипломату, – прокоментувала вона.
Голос Сельви витяг його із задуми і повернув до реальності.
– То тепер Туреччину втягнуто у війну?
– Ні, ні.
– Ти впевнений?
– Ми докладаємо усіх зусиль, щоб цього не сталося. Сельво, ми, безумовно, не можемо дозволити собі ще одну війну.
– Маджите… Мені треба дещо запитати.
– Будь ласка.
– Мій батько… Він… Він колись пробачить мені?
– Щиро кажучи, я не знаю, Сельво. Ми з твоєю сестрою закрили цю тему. Ми більше не говоримо про це.
– Справді?
– Так.