Сторінка з книги. Наталена Королева

чим зменчував у ній теплину та додавав вохкости, котра надавала своєрідного смаку хлібові. Так роблять і наші бублейниці на Україні при випіканню бубликів. Так само ж, як наші бублейниці чи сільські господині, й помпейські пекарі засували хліби в піч деревляними лопатами. Челюсти печі, коли хліб пікся, затулювали заслінкою. При розкопинах по деяких пекарнях знайдено й готові хліби, що були в печах саме в момент катастрофи. Видима річ, – тепер вони трохи затверді й занадто перепечені. Однак форму їхню збережено: вони круглі, подібні до наших книшів, бо поділені надрізами, що й йдуть з осередку до країв. Деякі мають на собі печатку з найменням пекаря.

      При римських пекарнях звичайно бував один чи й два покої, де продавали хліб. В тих крамницях хліби складувано на полиці. В одній помпейській пекарні розкопано дві печі, кілька млинів та шість крамниць. Ще инша була чудово прикрашена мармуром й уявляла собою вже справжню цукорню, де продавали тістечка та инше печиво.

      Видко, що хлібопекарні за тих часів були добрими підприємствами, а пекарі часто бували багатими та впливовими в громаді людьми. Одного, наприклад, Пакіуса Прокула в Помпеї було обрано «едила», тобто на представника міської влади. При чому обрання відбулося одноголосно, а в Помпеї сперечалися при виборах не менш, як це буває і у нас тепер…

      В решту Европи знайомість з хлібом було принесено з Риму. Найраніш пізнали його ґаллійці (праотці нинішніх французів). В Німеччині уживання хліба поширилося аж в середньовічну добу. Та говорити докладніше про історію хліба в Европі – було б надто довгою справою. Вже хоча б самий скандинавський хліб вартий того, щоб про нього написати окрему статтю, бо його можна зберігати спечений протягом кількох років, що має велику вагу для сторін, де – як тепер на нашій Україні – часами приходить страшний голод.

      У нас, на Україні, знали справжній квашений хліб з давніх-давен. І, коли Европа спочатку уживала на хліб переважно пшениці, то на Україні в дуже глибокій старовині знали вже й жито.

      У першого нашого літописця Нестора (в життєпису нашого Святого Теодосія Печерського) згадується про житній хліб як про неодмінну щоденну їжу тогочасних печерських ченців. Можна гадати, що плекання жита саме з України поширилося і на сусідню Московщину, а також перейшло й на Бесарабщину, де перше жито почали сіяти лише 1814-го року. Тим-то й назва «житниці» по праву належиться Україні і – власне – за те, що наша багата земля є й доси «житницею», – так важко нам виборсатись, бо ж дуже смакує чужинцям український «хлєбушко»…

      А на Україні, справді, вміють готувати дуже смашне печиво, якого не знають майже ніде в иншому світі. Так, наприклад, тільки Велика Україна знає надзвичайно смашні й виживні олійні бублики, чудові слящони, що їх у вигляді виноградних грон майстерно робили по ярмарках наші слящонниці. Напричуд смашні, призабуті нині нашими господинями так звані «старосвітські пизи», що смаком нагадують також старосвітські неапольські «pizza». Але й бублики, й пизи, й книші