Через хвилину я ризикнув озватися:
– Ти мені снилася. Коли мене тут не було.
Вона далі мовчала. Я трохи посміливішав.
– Мені снилося, що ти була в Сілбеї. Коли на нього напали. – Через зусилля, щоб голос не дрижав, слова звучали напружено. – Мені снилася пожежа й напад піратів. У моєму сні було двоє дітей, яких ти мусила захистити. Здавалося, що це твої діти.
Її мовчання протистояло моїм словам, наче стіна. Мабуть, думала, що я стократний дурень, який щось там белькоче про сни. І чому, ох, чому з усіх людей на світі, які могли мене бачити таким уламком людини, чому це була саме Моллі? Мовчання тривало довго.
– Але ти була тут, в Оленячому замку, і в безпеці. – Я намагався заспокоїти свій тремтячий голос. – Я радий, що ти в безпеці. Але що ти робиш в Оленячому замку?
– Що я тут роблю? – Її голос був так само напруженим, як мій. Гнів зробив його холодним, але я подумав, що в ньому чути нотку страху. – Я прийшла шукати друга.
Замовкла, наче слова стали їй поперек горла. Коли заговорила знову, голос її був удавано спокійним, майже чемним.
– Бачиш, мій батько помер і залишив мені самі борги. Тож кредитори відібрали у мене крамничку. Я пішла жити до родичів. Допомагала їм на жнивах, щоб заробити грошей і почати все спочатку. В Сілбеї. Хоча не можу навіть здогадатися, звідки ти це знаєш. Я трохи заробила, а мій брат у перших готовий був позичити мені решту. Врожай був добрим. Я мала повернутися до Баккіпа наступного дня. Але на Сілбей напали. Я була там з моїми племінниками…
Її голос потихшав і урвався. Я згадував разом з нею. Кораблі, вогонь, регіт жінки з мечем. Я глянув на неї і майже зумів зосередити погляд. Говорити не міг. Але вона кудись дивилася, мені над головою. Говорила спокійно.
– Мої родичі все втратили. Але й так мали себе за щасливців, бо діти вціліли. Я не могла просити в них позички. Насправді вони навіть не змогли б заплатити мені за роботу, якби я цього просила. Отож я повернулася до Баккіпа, наближалася зима, а я не мала де зупинитися. Я подумала, що завжди приятелювала з Новачком. Якщо є хтось, у кого я могла б позичити грошей, щоб втримати голову над водою, то це, напевне, він. Отож я пішла до замку та питалася за хлопцем-писарчуком. Але всі знизували плечима й посилали мене до Федврена. А Федврен вислухав, як я тебе описала, насупився і послав мене до Пейшенс.
Моллі значуще зупинилася. Я намагався уявити цю зустріч, але, здригнувшись, відігнав цю думку.
– Вона взяла мене покоївкою, – тихо промовила Моллі. – Сказала, що це найменше, що вона повинна зробити для мене після того, як ти мене збезчестив.
– Я тебе збезчестив? – я схопився на ноги. Світ довкола мене хитався, а перед очима то все пливло, то спалахували іскри. – Як це? Як я тебе збезчестив?
Голос