– Що сталося, Хуане Ґільєрмо?
– Я прийшов по Ікла.
– Я вже сказав, що не віддам тобі його.
– Не вбивайте.
– Це мій собака, і я зроблю з ним що захочу, ясно тобі?
– Ні.
– І більше не дзвони, ти знов нас розбудив.
– Віддайте мені Ікла, і я перестану дзвонити.
Пан Прієто пішов до електричного щитка й опустив тумблер, відімкнувши світло.
– Можеш дзвонити, скільки заманеться, ми тебе не почуємо, – сказав він і пішов у дім.
Якщо механік готовий був спалити будинок, щоб убити Ікла, то я готовий був спалити, аби врятувати його. Я знову всівся біля воріт очікувати на ветеринара. Через півтори години вийшла пані Прієто увімкнути струм.
– Пані, я можу поговорити з вами?
Жінка навіть не глянула на мене. Повернулася й пішла собі. Через декілька хвилин прийшли Качур і Хайбо.
– Ви що тут робите? – спитав я.
– Нас запросив Фернандо подивитися, як напіввовку зроблять укол, – відповів Хайбо.
– І нащо вам на це дивитися?
– Та просто так, – відповів Хайбо.
Мене вразила його хвороблива цікавість, Качур удав трохи співчуття.
– Я прийшов попрощатися з ним.
Брехня, йому просто кортіло побачити смерть. Ніби скручування голів десяткам шиншил їм не вистачило.
– Я залишу його собі, – рішуче сказав я.
– Залишиш собі кого? – перепитав Хайбо.
– Ікла.
Качур зареготав.
– Та ну? І чим ти будеш його годувати? Цьому одороблу не до смаку собачий корм, як Кінгу, він їсть лише сиру конятину.
Це була правда. Ікло зжирав близько чотирьох кіло щоденно. Я не подумав про витрати, які він потягне, та якось би я впорався.
Рівно о дев’ятій прийшов ветеринар. Той самий, що лікував Ікла після отруєнь, кульових поранень і «коктейлів Молотова» від механіка. Тепер він прибув як найманий убивця, що орудує пентобарбіталом.
Чоловік, якому було десь за тридцять, зупинився перед дверима, збираючись подзвонити.
– Ви ветеринар, чи не так? – спитав я.
– Так.
– Родина вже переїхала, їх немає.
– Як це?
– Вони поїхали вчора й попросили дочекатися вас і попередити.
Ветеринар указав на Ікла вглибині гаража.
– А собака що тут робить?
– Ми подбаємо про нього.
Хайбо засміявся.
– Чого смієшся? – спитав я.
Хайбо й далі сміявся. Мені захотілося його стукнути.
– Ви жартуєте, чи не так? – спитав ветеринар.
– Ні, не жартуємо, – запевнив я серйозно, та Хайбо засміявся ще дужче. Роздратований, ветеринар повернувся, щоб подзвонити. Я ступив два кроки й став перед ним, не даючи пройти.
– Що таке? – спитав він зневажливо.
– Я ж сказав, що їх немає.
Ветеринар глянув на мене й спробував обійти.