і навіть після спорудження центру знадобився певний час, щоби кількість його членів стала достатньо великою, аби їхня абонентська плата перевищила щомісячні витрати на експлуатацію такої великої будівлі, а це означало, що майже три з половиною роки від кінця 1953-го до середини 1957 року родина Фергюсонів змушена була майже повністю покладатися на заробітки студії «Роузленд Фото», щоби хоч якось триматися на плаву. Але відтоді справи пішли краще, центр та студія працювали з пристойними прибутками і гарантували дохід достатній, щоби забезпечити такі розкоші, як новий «б’юїк» для батька, нове зовнішнє оздоблення будинку, норковий палантин для матері і два сезони підряд в літньому таборі для Фергюсона. Але навіть попри те, що їхні матеріальні умови значно покращилися, Фергюсон розумів, що для забезпечення й підтримання такого комфорту батькам доводилося тяжко працювати, що їхня робота поглинала багато сил, і що для всього іншого у них залишалося дуже обмаль часу, особливо у батька, який тримав свій центр відкритим для відвідувачів сім днів на тиждень з шостої ранку й до десятої вечора, і хоча йому й допомагали наймані працівники, зокрема, Чак О’Ші та Біл Абрамович, які могли більш-менш самостійно справлятися зі своїми обов’язками, Джон Робінсон, колишній носій на залізничному вокзалі, який наглядав за кортами та роздягалками, байдикуватий дядько Арнольд, який коротав свої години в спецмагазині, покурюючи «Кемел» та проглядаючи газети й бюлетені перегонів, а також Роджер Найлс, Нед Фортунато і Річі Сігель, котрі працювали по черзі змінами по шість-сім годин, і півдесятка старшокласників, що працювали на половину ставки, все одно батько Фергюсона рідко брав собі вихідні в холодну пору року, не дуже часто – в теплу.
Через те, що його батьки були такі зайняті на роботі, Фергюсон звик власні проблеми вирішувати сам. Він знав, що в разі критичної ситуації зможе покластися на материнську допомогу, але річ була в тім, що протягом останніх двох років критичних ситуацій не спостерігалося, принаймні таких, які змусили б його кинутися до матері по допомогу, а тепер, коли йому було вже одинадцять з половиною, більшість з тих ситуацій, які раніше можна було визнати критичними, усохли до розміру маленьких проблем, які він міг розв’язувати самотужки. Те, що його побили на ігровому майданчику перед початком першого дня занять, звісно, було великою проблемою. Звинувачення в поширенні комуністичної пропаганди з боку директора також було, безперечно, великою проблемою. Але чи можна було б вважати хоча б одну із них критичною? Дарма, що він готовий був розплакатися після прочухана, отриманого в кабінеті директора, дарма, що йому довелося стримувати сльози увесь час по дорозі додому. То був жахливий день, мабуть, найгірший день у всьому його житті, за винятком того дня, коли він впав з дуба й зламав собі ногу, і тому він мав повне право втратити самовладання й розплакатися. Побитий своїм приятелем, принижений іншими приятелями, з перспективою отримувати в майбутньому
