прийомі, вправним у центрі поля, вправним на подачі і мав вроджене почуття нюансів будь-якої конкретної ситуації в ходів гри, а коли людина виявляє, що здатна щось робити добре, у неї з’являється схильність займатися цим якомога частіше й далі. Вранці на вихідні, вдень у будні дні, кожного вечора протягом всього тижня Фергюсон безкінечно грав у любительські ігри зі своїми товаришами в громадських парках, вже не кажучи про численні доморощені відгалуження якоїсь гри, серед яких були стік-бол, віфл-бол, ступ-бол, панч-бол, кік-бол, а також руф-бол. Коли Фергюсону виповнилося дев’ять, з’явилася Мала Бейсбольна Ліга, а з нею – і шанс увійти до складу якоїсь офіційної команди й надіти уніформу з номером на спині, номером 9, він завжди був у тій команді номером 9, а також в усіх інших командах, де він грав опісля, бо гравців дев’ятеро і дев’ятеро інінгів, 9 було цифровою сутністю самої гри; на голові у нього була бейсболка з вишитою літерою «Г», яка означала «Спортивні товари Галлахера», спонсора команди, яку регулярно тренував на громадських засадах містер Балдасарі, котрий навчав гравців фундаментальним навичкам під час практичних занять, які відбувалися двічі на тиждень – в суботу вранці або вдень та увечері у вівторок або четвер. Містер Балдасарі плескав у долоні й вигукував лайки, накази та заохочення. І Фергюсон, граючи в тій команді чотири роки, виріс від худорлявого, як патичок, дитинчати до дужого хлопця, другого бейсмена та восьмого подавача в дев’ять років, шорт-стоппера і другого подавача в десять років, шорт-стоппера й подавача-чистильника в одинадцять та дванадцять; до всього цього додавалося задоволення грати на очах у публіки чисельністю в середньому від п’ятдесяти до ста чоловік, серед яких були брати та сестри гравців, їхні приятелі, кузини й кузени, бабусі й дідусі, випадкові глядачі, які підбадьорювали, тюкали, верещали, плескали в долоні й тупали ногами на трибунах, починаючи з першої подачі й до завершального ауту. За всі ці чотири роки його матір рідко пропускала ігри; він починав виглядати її іще під час розминки з партнерами по команді; і ось раптом з’являється вона, махаючи йому рукою зі свого місця на трибунах, і Фергюсон завжди чув її голос, який прорізався крізь вереск натовпу, коли він виходив на подачу: «Давай, Арчі, красиво й легко, давай, подавай!» А після кончини «Домашнього Світу» та народження «Телевізорів та радіо від Стенлі» на ігри почав приходити і його батько, і хоча він і не кричав так, як матір, принаймні, не так сильно, щоб його було чути крізь голоси публіки, саме він вів записи загального рівня досягнень Фергюсона на бейсбольній ниві, які стабільно зростали з кожним роком, досягнувши неймовірно високого показника 0,532 в останньому сезоні, остання гра якого відбулася за два тижні до розмови Фергюсона і тіткою Мілдред про Психею. Але на той час він вже був найкращим гравцем команди, одним з трьох найкращих гравців усієї ліги, і це, загалом, був максимум того, що міг досягнути у свої роки талановитий дванадцятирічний гравець.
У п’ятдесятих роках діти в баскетбол не грали, бо їх вважали надто
