Найбільше бентежило Фергюсона стосовно його падіння з дерева те, що цього падіння могло й не бути. Він міг би примиритися з болем та стражданнями, коли вони були б неминучими, як наприклад, блювота при нудоті, або коли доктор Гастон штрикав його голкою в передпліччя, роблячи укол пеніциліну, але біль, якого можна було б уникнути, порушував принципи здорового глузду, і це робило страждання дурними й нестерпними. Якась частина його єства відчувала спокусу звинуватити в нещасному випадку Чакі Брауера, але в кінцевому підсумку Фергюсон збагнув, що то було всього-на-всього недоречне й слабке виправдання, бо яка різниця – запропонував йому Чакі видертися на дерево на парі чи не запропонував? Фергюсон прийняв парі, а це означало, що він сам хотів вилізти на дерево і тому сам був винуватий в тім, що сталося. Що з того, що Чакі пообіцяв Фергюсону полізти на дерево слідом за ним, але потім включив задній хід, сказавши, що йому стало страшно? Що гілки були надто рідкими, а він був надто малим, щоби до них дотягнутися? Але те, що Чакі не поліз за ним слідом, не мав значення, бо навіть якби він і поліз, то як би він зміг вберегти Фергюсона від падіння? І Фергюсон впав, втративши хватку, коли тягнувся до гілки, яка була майже на чверть дюйма дальше тієї точки, де він міг би міцно за неї вхопитися. Отже, він втратив хватку й упав, і лежав тепер у ліжку з ногою, закутою в гіпс, який залишатиметься частиною його тіла десь з місяць, що означало більше ніж місяць, і не було кого винуватити за цю халепу, окрім себе самого.
Він взяв на себе відповідальність, збагнув, що його теперішній стан – це цілковито його провина, але все одно цього було явно недостатньо, аби переконати самого себе, що нещасного випадку не можна було уникнути. То була цілковита й абсолютна дурня – продовжувати видряпуватися на дерево, не маючи змоги міцно вчепитися за наступну гілку, але якщо та гілка була хоча б на дюйм ближче, то це вже не була б дурня. Якби Чакі не подзвонив йому у двері того ранку і не запросив його піти погуляти й погратися, то це вже не була б дурня. Якби його батьки перебралися до якогось іншого містечка, де вони підшукували підходящий будинок, то він би й гадки не мав, хто такий Чакі Брауер, не мав би й гадки, що він взагалі існує, і це вже не була б дурня, бо в його дворі не було б тоді дуба, з якого він впав. Така цікава думка, сказав Фергюсон сам собі: уяви, як все могло піти інакше в його житті, хоча він при цьому залишився таким самим. Таким самим хлопцем в іншому будинку з іншим деревом. Тим самим хлопцем, але з різними батьками. Тим самим хлопцем з тими самими батьками, які робили б не те, що роблять зараз. А що, якби