математику, опановував систему звукових фігур і Фойстелеву теорію відповідності шкали кольорів певним музичним тональностям. Виникає питання, чому він вибрав цей тяжкий, незвичайний, а головне, такий самітний шлях – адже його кінцевою метою (поза Касталією сказали б: обраним фахом) була, безперечно, Гра в бісер. Якби він, тепер уже як вільний слухач, ні до чого себе не зобов’язуючи, вступив до котрогось з інститутів Vicus Lusorum, вальдцельського Селища Гри в бісер, то йому було б багато легше вивчати всі спеціальні предмети, пов’язані з Грою, він будь-коли міг би отримати пораду й відповідь на кожне запитання, а крім того, міг би віддаватися своїм студіям серед товаришів і однодумців, а не мучитись самотою, часто наче в добровільному вигнанні. Але він ішов своїм шляхом. Він уникав Вальдцеля, здається нам, не тільки тому, що хотів стерти з пам’яті, і своєї, і чужої, згадку про ту роль, яку йому колись довелося там грати, а ще й тому, що боявся у громаді гравців знов опинитися в ролі, подібній до тієї. Бо, мабуть, уже тоді він відчував, що йому судилося бути керівником, репрезентувати щось, і робив усе можливе, щоб перехитрувати свою долю. Він відчував тягар відповідальності, відчував його вже тепер, перед учнями Вальдцеля, які так ним захоплювались і яких він так уникав, і особливо гостро відчував його перед Тегуляріусом, інстинктивно здогадуючись, що той ладен за нього піти у вогонь і воду. Доля штовхала його вперед, на люди, а він шукав самоти й затишку. Десь таким ми уявляємо собі його тодішній стан. Але була ще одна важлива причина чи імпульс, що відстрашував його від звичайного курсу у вищій школі Гри й спонукав до самоти, а саме: нестримний дослідницький потяг, який і живив тодішні його сумніви щодо самої Гри. Звичайно, він пізнав і відчув, що Грі можна справді надавати високого, священного сенсу, але й бачив також, що більшість гравців і учнів, навіть частина керівників і вчителів, зовсім не були гравцями в тому високому, священному розумінні й сприймали її мову не як lingua sacra, а як дотепний різновид стенографії, на саму ж Гру дивилися як на цікаву, незвичайну дисципліну, інтелектуальний спорт чи арену для змагання шанолюбних інтелектів. Він уже навіть здогадувався, як свідчить його лист до Магістра музики, що, мабуть, не завжди пошуки найглибшого сенсу бувають свідченням кваліфікації гравця, що Грі необхідна також езотерика, що вона – ще й техніка, наука, громадська інституція. Одне слово, його не кидали сумніви, не кидало душевне збентеження, Гра поки що була кардинальним питанням, основною проблемою його життя, і він зовсім не хотів, щоб його боротьбу полегшували зичливі пастирі чи зводили до дрібниці привітно-байдужі усмішки вчителів.
Певна річ, він міг вибрати для своїх досліджень будь-яку з десятків тисяч уже зіграних і мільйонів можливих партій. Він знав це й зупинився на тій випадковій схемі, яку сам із своїми товаришами скомпонував колись у школі. То була гра, під час якої Кнехт уперше збагнув сенс усіх ігор і зрозумів, що він покликаний стати гравцем. Усі ці роки він завжди мав при собі звичайний
