Коли Плініо після закінчення чотирирічного курсу у Вальдцелі мав вертатися додому, він передав директорові листа від свого батька, в якому той запрошував Йозефа Кнехта провести в них канікули. Це був безпрецедентний випадок. Хоч відпустки на подорожі й перебування за межами Педагогічної Провінції і давали, головним чином з пізнавальною метою, і навіть не так уже й рідко, а проте це були винятки, і отримували їх тільки старші й надійніші студенти, а вже ніяк не учні. Та все ж таки директорові Цбіндену запрошення, що виходило від голови такого поважного роду, здалося надто важливим, щоб відхилити його самому, і він послав його на розгляд комісії Виховної Колегії, яка швидко відповіла лаконічною відмовою. Друзям треба було розлучатися.
– Згодом спробуємо знов прислати їм запрошення, – мовив Плініо, – колись та пощастить. Ти повинен познайомитися з моєю домівкою, з моїми батьками та родичами й побачити, що ми також люди, а не просто ватага світських гультяїв і ділків. Мені тебе дуже бракуватиме. А ти тепер, Йозефе, швидше підіймайся на вершину цієї Касталії, ти просто народжений для ієрархії, але, здається мені, з тебе буде ще кращий бонза, ніж фамулус[36], всупереч твоєму імені. Я пророкую тобі велике майбутнє, одного чудового дня ти станеш Магістром і тебе зарахують до Превелебних.
Йозеф сумно глянув на нього.
– Добре тобі глузувати! – мовив він, намагаючись побороти хвилювання. – Я не такий шанолюбний, як ти, і якщо колись і досягну посади, то ти на той час давно вже будеш президентом чи бургомістром, професором чи федеральним радником. Згадуй же, Плініо, добрим словом нас і Касталію, не ставай зовсім чужий нам! Адже у вас теж, мабуть, є люди, що знають про Касталію не самі тільки анекдоти, які там про нас люблять вигадувати.
Вони потисли один одному руки, і Плініо поїхав. Останній вальдцельський рік минув для Йозефа дуже тихо, тяжкий, виснажливий обов’язок, що покладався на нього, майже як на офіційну особу, раптом скінчився, Касталію вже не потрібно було боронити. Своє дозвілля він того року віддавав переважно Грі в бісер, що дедалі більше його захоплювала. Невеличкий зшиток з тих часів, у який Кнехт занотував свої думки про значення і про теорію Гри, починається такими словами: «Все наше життя, і фізичне, й духовне, – це динамічний феномен, і Гра в бісер охоплює, властиво, тільки його естетичний бік, та й то переважно у вигляді ритмічних процесів».
Студентські роки
Йозефу Кнехтові минав двадцять четвертий рік. Він закінчив Вальдцельську школу, і тим самим закінчилось його учнівство, почалися вільні студентські часи; якщо не рахувати дитячих років, проведених в Ешгольці, це, мабуть, була найвеселіша, найщасливіша пора в його житті. Завжди є щось від дива, щось зворушливо гарне в нестримній жадобі відкриттів і перемог юнака, який уперше звільнився від шкільного примусу і рветься до безмежних духовних