отримати. Керівник був незадоволений моїм останнім квартальним звітом і зробив мені кілька слушних зауважень, але я вважав, що був уже на певній дорозі до нових наукових відкриттів, до нових ідей, і трохи образився на нього за ті зауваження. Словом, я не хотів іти до нього, не хотів каятись і визнавати, що він мав рацію. Своїм товаришам я теж не міг звіритися, але в нас там був у сусідстві один дивак, відомий мені тільки з вигляду, знавець санскриту, якого прозивали Йогом. І ось коли мені вже зовсім несила було терпіти такий стан, я пішов до того дивного самітника, з якого й сам часто посміювався, але якому в душі заздрив. Я зайшов до нього в келію і застав його в ритуальній індійській позі; він був цілком заглиблений у себе, нічого не чув і не бачив навколо. Тихо усміхаючись, він перебував десь в іншому світі. Мені не залишалось нічого іншого, як чекати біля дверей, поки він прийде до пам’яті. Чекати довелося дуже довго, годину чи й дві, і нарешті я так стомився, що сів на підлогу й прихилився до стіни. Та ось Йог почав поступово прокидатися, ледь похитав головою, вирівняв плечі, повільно випростав схрещені ноги і хотів уже встати, коли помітив мене. «Чого ти хочеш?» – запитав він. Я підвівся і, не роздумуючи, навіть не усвідомлюючи до пуття, що я кажу, мовив: «Це все сонати Андреа Габрієлі». Він устав, посадив мене на свій єдиний стілець, сам сів на край столу й спитав: «Габрієлі? Що ж він тобі зробив своїми сонатами?» І тоді я почав розповідати йому, що зі мною сталося, сповідатися перед ним. Він узявся докладно, як мені здалося, навіть педантично випитувати всі подробиці моїх студій над Габрієлі та його сонатами, поцікавився, о котрій годині я встаю, скільки читаю, скільки граю, коли їм і коли лягаю спати. Оскільки я сам довірився, сказати б, набився йому, то тепер мусив терпляче відповідати на всі його запитання, але мені було соромно, бо він дедалі нещадніше добирався до моєї душі, аналізуючи все моє духовне й моральне життя протягом останнього часу. Потім Йог раптом замовк, а що я й далі нічого не розумів, він здвигнув плечима й сказав: «Хіба ти не бачиш сам, де твоя помилка?» Ні, я її не бачив. Тоді він навдивовижу точно відтворив усе, що випитав у мене, аж до перших ознак утоми, невдоволення й розумового застою, і довів, що все це могло статися тільки від нестримного, безоглядного заглиблення в наукові студії і що мені давно вже час з чужою допомогою відновити втрачений контроль над собою і над своїми силами. «Якщо вже ти дав собі таку волю, – сказав він, – що відмовився від регулярних вправ з медитації, то принаймні треба було після перших же прикрих ознаках перевтоми згадати про це й надолужити прогаяне». І він мав цілковиту слушність. Я й справді давно вже занехаяв медитацію, все не мав на неї часу, завжди був або надто знеохочений і неуважний, або надто захоплений і схвильований своїми студіями, а з часом навіть перестав усвідомлювати цей свій гріх, і ось аж тепер, коли я геть занепав, опинився в критичному становищі, мені мусив нагадувати про це хтось інший. І справді, я тоді на превелику силу відновив лад у своїй душі, мусив вернутися до початкових
