Професор знову зробив паузу. Аудиторія мовчала. В повітрі запанувала тиша і якесь незрозуміле відчуття давнього минулого. Можливо, біля когось промайнули запорізькі степові вітри. Комусь запахло морем і він уявив собі височезну хвилю, яка з гуркотом впала на землю. А хтось намагався уявити собі атлантів.
– Я упевнений, що більше інформації про цивілізацію, яку Платон називає Атлантидою, ми могли б дізнатися у трипільців. Аналіз артефактів трипільців і шумерів показує, що колись ці народи жили доволі близько. Подивіться на ці зразки з трипільської і шумерської культур! Вони подібні! – Іван Андрійович указкою звернув увагу студентів на подібність оздоблення шумерського і трипільського посуду. – Якщо ми ще раз глянемо на хронологічну лінійку, то побачимо, що трипільці з’явилися на раніше затоплених землях у північному Причорномор’ї через 200–300 років після потопу, а шумери за тисячу кілометрів на південь майже через 2 тисячі років.
Іван Андрійович, наче міряючи кроками аудиторію, швидко пройшов від вікна до дверей.
– Можна припустити, що шумери, кочуючи на південь у басейн річок Тигр та Євфрат, втратили свідчення про протоцивілізацію, але в пам’яті залишився якийсь відгомін про потоп. Трипільці ж могли зберегти більше інформації! Але поки не почнемо вивчати і досліджувати цей період історії нашої планети, то і не дізнаємося правди про Атлантиду, – якось пригнічено сказав Іван Андрійович, а далі заклав руки за спину і зробив кілька кроків до вікна. Потім різко повернувся.
– На мою думку, ми так мало знаємо про Атлантиду через те, що учені не там її шукають. Більше інформації про неї заховано в трипільсько-кукутенській культурі, яка поки не досліджується…
– Ну, добре, припустімо, Атлантида існувала на території сучасної України. Але де? – нарешті обізвалася Юля. Вона вже майже змирилася з доказами професора, але її зараз цікавило питання, куди їй доведеться їхати в експедицію з цим професором. Запитання прозвучало, наче грім серед ясного неба. Усі ніби прокинулися від якогось дивовижного сну. Справді, але де ж могла бути ця міфічна Атлантида?
– Чудове запитання! – задоволено вигукнув професор. – Це тема, якій я можу приділити ще кілька лекцій, та спробую бути лаконічним. Але якщо ваші колеги вирішать, що моя гіпотеза має право на життя, то ви матимете змогу докладніше ознайомитися з цим місцем.
Далі професор зняв свої окуляри й оглянув аудиторію уважним поглядом. Усі досі перебували в якомусь дивному стані. Складалося таке враження, що дівчата і хлопці усі відразу закохалися і літали десь високо в небесах. Вони були замріяними, але спокійними. Уже всі забули, що від них потрібно.
Іван Андрійович голосно прокашлявся і запитав:
– Шановні студенти, чи можу я вважати мою гіпотезу доведеною?
Хтось