Ти зможеш жити, як усі. Жити з усіма іншими.
Нарешті вона теж береться до їжі.
Вони їдять мовчки, кельнер наповнює їхні келихи. Вона витирає рот серветкою і підносить свій келих.
За життя!
За життя.
Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино.
Що ти тепер робитимеш?
Я вчитимуся.
Це добре.
Вивчатиму медицину.
Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух її руки зупиняється, вона забирає свою руку. Смуток у її очах.
Мій хлопчику, мій славний хлопчику!
Кельнери приходять із переміною страв. Одночасно знімають срібні накривки тарелей.
Він досі не може повірити. Перший справжній обід. Його перший справжній обід по стількох роках нескінченного голоду.
Тепер по всьому. Тепер усе буде добре.
Він справді вірив у це.
Тоді.
Як він помилявся тоді, як глибоко помилявся…
Він дивиться на годинник. Ні, вона вже, звісно, не прийде. Він не може нічого їй закинути, він не може їй дорікати – така ціна таємности їхніх зустрічей. У разі, коли щось не складається, вона не має можливости повідомити йому. Насправді, це пусте.
Головне, щоб ніхто не дізнавався про їхні плани.
Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку.
Головне, щоб їхнє призначення здійснилося.
Нарешті кельнер приносить вино.
6
На ту годину на Берлінерштрасе машин було небагато, і Рат, безперешкодно розігнавши «Б’юїк», на шаленій швидкості помчав по просоченому дощем асфальту, через Темпельгоф, на північ. Ґреф на пасажирському сидінні непомітно вчепився в бильце – він, либонь, уже пошкодував, що не поїхав із Плішем і Плюмом.
За інших обставин Рат, можливо, керував би уважніше, але не зараз – швидкість його заспокоювала. Та й для чого, зрештою, будують спортивні машини, як не для швидкости?
– Ґереоне, я не поспішаю, – обережно озвався детектив.
– Такому автомобілю, як цей, треба часом дозволяти побігати.
– Слухай, мене цей засранець дійняв не менше, ніж тебе! Але це не підстава спускати весь свій гнів на педаль акселератора так, щоб, боронь Боже, наскочити на якийсь ліхтарний стовп!
Насправді, Рат саме сповільнився – світлофор на Флюґгафенштрасе засвітився червоним.
– Він щойно втратив свою найкращу актрису, і вже бачить у цьому нагоду поживитися, – прогарчав він. – А на додачу, оцей його театральний розпач! Як би я хотів запроторити бісового Белмана!
Гнів його мав конкретну причину – імпровізовану пресконференцію Белмана. Щоб тримати справу під контролем, вони змушені були взяти в ній участь, якомога ухильніше відповідали на запитання щодо обставин смерті актриси і тримали на оці Белмана. Журналісти не приховували свого обурення тим, як поліція витурила їх зі студії. Тим охочіше вони ловили кожне слово з вуст Белмана, який, до того ж, розщедрився на каву й печиво. Продюсер на всі спусти й заставки вихваляв акторську майстерність великої і незрівнянної Бетті Вінтер,