– Я сам винен у тому, що сталося, – відповів Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоєю політикою. Але моя любов та повага до тебе непохитні, і я ніколи не дозволю собі думати про тебе погано.
– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тіроне? Він мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?
– Аби тебе вбили? Звісно ж ні. А чому ти питаєш?
– Ті, хто поділяє твої політичні погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусім, Катіліна, – і Цицерон повідав Руфу про вбивство раба Гібриди та про ту моторошну присягу, яку Катіліна склав разом зі своїми посіпаками.
– Ти впевнений? – спитав Руф. – Він ніколи не казав про таке при мені.
– Ну що ж, не викликає сумніву те, що він висловлював своє бажання мене вбити – це підтвердив Гібрида. Та якщо він знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси мені знати.
– Зрозуміло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечі. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своїм шпигуном.
– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республіка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?
– Я ніколи не вб’ю консула та не зраджу другові, – відповів Руф, вивільняючись від обіймів Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвіяли тіні, що затьмарювали нашу дружбу.
– Прекрасна відповідь юриста. Ти засвоїв мої уроки краще, ніж я думав.
– Цей юнак вже готується передати Катіліні кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.
Мабуть, хазяїн мав рацію, адже після того дня Руф віддалився від Цицерона, натомість його часто тепер можна було побачити в компанії Катіліни. Він потрапив до досить дивної компанії: запальні юнаки, як Корнелій Цетег, завжди готові ввірватися в бійку; розпутні старіючі патриції, пороки яких знищили їм кар’єру – такі, як Марк Лека та Автроній Петус; колишні солдати, на чолі яких стояв Гай Манлій, який служив у Сулли центуріоном. Що їх пов’язувало – так це відданість Катіліні, який вмів причаровувати людей – звісно, лише тоді, коли не намагався їх убити, – і прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римі порядок. Двічі вони влаштували в Сенаті концерт з криків та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторів з приводу закону Рулла – і був дуже радий, що Аттік знайшов йому охоронців, особливо в той період, коли стрімко почала розвиватися справа Рабірія.
Закон Рулла, справа Рабірія, загроза з боку Катіліни – не забувайте, що Цицерону доводилося займатися цим усім одночасно, та ще й під час виконання буденних обов’язків консула. На мій погляд, історики часто забувають про цей аспект політики. Проблеми не стоять в черзі біля кабінету державного діяча, очікуючи на своє вирішення одна за одною, як, глава за главою, переконують нас письменники в своїх книгах. Натомість, вони, проблеми, з’являються всі гуртом, та всі вимагають негайного вирішення. Наприклад, Гортензій