Рабан дивився їй услід, схиливши голову, він поклав палицю парасольки на плече, щоб краще бачити. Великий палець правої руки він засунув у рот і тер ним зуби. Його валіза лежала поруч з ним плазом на землі.
Коляски поспішали від вулиці до вулиці через площу, тіла коней летіли горизонтально, наче їх хтось жбурнув, похитування голів і ший виказували порив і зусилля руху.
Округи по краях тротуарів усіх трьох вулиць, які тут збігалися, стояли подостатком роззяви, постукуючи ціпками по бруківці. Між цими групами затесалися башточки, в яких дівчата торгували лимонадом, потім важкі вуличні годинники на тонких стовпах, потім чоловіки з великими плакатами на грудях і спині, які різнобарвними буквами сповіщали про гульбини, потім побігачі… [Дві сторінки пропали.] …маленька компанія. Дві панські коляски, що проїхали через площу і пірнули в якийсь узвіз, затримали кількох чоловіків з цієї компанії, але за другою коляскою – вони вже після першої боязко зробили таку спробу – чоловіки ці знову з’єдналися в одну юрбу з іншими, разом з якими потім довгим рядком ступили на тротуар і протиснулись у двері кав’ярні, облиті вогнями електричних лампочок, які висіли над входом.
Громаддя трамвайних вагонів сунулося поряд, інші невиразно зупинялися в далеких вулицях.
«Як вона горбиться, – думав Рабан, дивлячись на цю картину, – ніколи вона, по суті, не тримається прямо, і, можливо, спина у неї кругла. Мені доведеться часто помічати це. І рот у неї дуже широкий, і нижня губа безсумнівно випнута, авжеж, зараз я пригадую і це. А сукня? Звичайно, я нічого не тямлю в сукнях, але ці облиплі рукави, безумовно, бридкі, схожі на якісь пов’язки. А капелюх, криси якого в кожному місці по-різному загинаються вгору над личком! Але очі в неї гарні, вони карі, якщо не помиляюся. Всі говорять, що в неї гарні очі».
Коли перед Рабаном зупинився трамвай, до сходинок вагона з усіх боків ринули люди з прикритими парасольками, які вони тримали сторч у притиснутих до плечей руках. Рабана, що стискав валізу під пахвою, стягнули з тротуару, і він добряче брьохнувся у невидиму калюжу. У вагоні на лавці стояла навколішках якась дитина і притискала кінчики пальців обох рук до губ, немов прощалася з кимось, хто зараз ішов. Кілька пасажирів зійшли і мали мимоволі пройти кілька кроків уздовж вагона, щоб вибратися з товкотнечі. Потім одна дама піднялася на першу сходинку, її шлейф, який вона притримувала обома руками, обвив їй ноги. Якийсь пан тримався за мідний поручень і, піднявши голову, щось говорив цій пані. Усі, хто хотів увійти у вагон, чекали цього як Бога з неба. Кондуктор кричав.
Рабан, який стояв тепер край сповненої чекання групи, обернувся, бо хтось вигукнув його ім’я.
– А, Лемент, – сказав він повільно і подав юнакові