Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

батьки продали за джинси, Мальборо та жуйку», – скажуть вони. Ми не змогли захистити СРСР – нашу Батьківщину. Страшний злочин. Продали все!! Ніколи не звикну до російського триколору, в мене перед очима завжди буде червоний прапор. Прапор великої країни! Великої перемоги! Що ж це було треба зробити з нами… з радянськими людьми… щоб ми заплющили очі й побігли в цей йобаний капіталістичний рай? Купили нас фантиками, ковбасними крамницями, яскравими обгортками. Засліпили, забалакали. Ми проміняли все на тачки та шмаття. І не треба казок… що це ЦРУ розвалило Радянський Союз, інтриги Бжезинського… А чому КГБ не розвалило Америку? Не тупі більшовики прос…ли країну, і не інтелігентна сволота її знищила, щоб їздити закордонами і читати «Архіпелаг ГУЛАГ»… і не шукайте жидо-масонської змови. Усе ми знищили самі. Своїми руками. Мріяли, щоб у нас відкрили «Макдональдси» з гарячими гамбургерами та щоб кожен міг купити собі «мерседес», пластиковий відеомагнітофон. І щоб у кіосках продавалися порнофільми…

      Росії потрібна міцна рука. Залізна. Наглядач із палицею. Тож – великому Сталінові ура! Ура! Ахромєєв міг стати нашим Піночетом… генералом Ярузельським… Велика втрата…»

      «Я – комуніст…

      Я був за ГКЧП, точніше, за СРСР. Я був запеклим гекачепістом, бо мені подобалося жити в імперії. «Широка страна моя родная…» У вісімдесят дев’ятому році відправили мене у відрядження до Вільнюса. Перед від’їздом викликав до себе головний інженер заводу (він там уже бував) і попередив: «Ти російською з ними не розмовляй. Сірників у крамниці не продадуть, якщо попросиш російською. Ти свою українську не забув? Розмовляй українською». Я не повірив – що за дурниця? А він: «Обережно в їдальні – можуть отруїти або підсиплють бите скло. Ти там тепер окупант, розумієш?» А в мене в голові дружба народів і все таке. Радянське братерство. Не повірив, доки не приїхав на вільнюський вокзал. Вийшов на перон… із першої хвилини мені дали зрозуміти, почувши російську мову, що я потрапив до чужої країни. Я був окупантом. Із брудної, відсталої Росії. Російський Іван. Варвар.

      І ось цей танок маленьких лебедів… Одне слово, про ГКЧП я почув уранці в крамниці. Побіг додому, увімкнув телевізор: убили Єльцина чи ні? У чиїх руках телецентр? Хто командує армією? Зателефонував знайомий: «Ну, суки, зараз знову гайки закрутять. Станемо ґвинтиками та цвяшками». Мене зло взяло: «А я обома руками – за. Я – за СРСР!» Він умить розвертається на сто вісімдесят градусів: «Кінець Міхаїлу Міченому[2]