Час second-hand (кінець червоної людини). Светлана Алексиевич

місяців, і його поклали в лікарню. Там він повісився. Мені треба… Тепер мені треба якось із цим жити. Із цим знанням. Мені треба це зрозуміти… (Повторює.) Якось із цим жити… Найбільше наша бабуся боялася нового Сталіна та війни. Усе життя вона очікувала арешту та голоду. Вирощувала на вікні цибулю в ящичках, квасила великі каструлі капусти. Купувала про запас цукор і масло. Антресолі в нас були забиті різноманітною крупою. Перловкою. Завжди вона мене навчала: «Ти мовчи! Мовчи!» У школі мовчи… в університеті… Так я зростала, серед таких людей. Нам не було за що любити радянську владу. Ми всі – за Єльцина! А мою подружку мама не випускала з дому: «Тільки через мій труп! Ти хіба не розумієш, що все повернулося?» Ми навчалися в університеті дружби народів імені Патриса Лумумби. Там навчалися студенти зі всього світу, чимало з них приїжджали з думкою, що СРСР – це країна балалайок і атомних бомб. Нас це ображало. Ми хотіли жити в іншій країні…»

      «Я працював слюсарем на заводі…

      Про путч дізнався у Воронезькій області… Гостював у тітки. Усі ці волання про велич Росії – повне лайно. Патріоти переряджені! Сидять перед зомбоящиком. Від’їхали б на п’ятдесят кілометрів від Москви… Подивилися б на будинки, на те, як люди живуть. Які у них свята хмільні… На селі чоловіків майже немає. Вимерли. Свідомість на рівні худобини – п’ють страшенно. Поки не попадають. П’ють усе, що горить: від огіркового лосьйону до автобензину. П’ють, а потім б’ються. У кожній родині хтось у тюрмі сидів або сидить. Міліція не може впоратися. Лише жінки не здаються, порпаються на городах. Якщо залишилося кілька чоловіків непитущих, то вони поїхали на заробітки до Москви. А єдиному фермерові (в тому селі, куди я їжджу) тричі пускали «червоного півня», поки не виїхав геть до біса! Аж закуріло! Натурально ненавиділи… фізично…

      Танки в Москві… барикади… У селі ніхто особливо з цього приводу не колотився. Не заморочувався. Усіх більше турбував колорадський жук і капустяний міль. Він живучий, цей колорадський… А в молодих хлопців насіння й дівчатка на думці. Де під вечір хильнути? Але народ усе ж частіше висловлювався за ГКЧП. Я так зрозумів… Вони не всі були комуністами, але всі за велику країну. Боялися змін, тому що після всіх змін мужика в дурні пошивали. Пам’ятаю, як наш дід казав: «Раніше ми жили ху…во, ху…во, а потім усе гірше та гірше». До війни й після війни жили без паспортів. Селянам паспорта не давали, не випускали в місто. Раби. Арештанти. Повернулися з війни в орденах. Пів Європи завоювали! А жили без паспортів.

      У Москві дізнався, що мої друзі всі були на барикадах. Брали участь у колотнечі. (Сміється.) І я медальку міг отримати…»

      «Я – інженер…

      Хто він, маршал Ахромєєв? Фанатик «совка». Я жив у «совку», мені знову в «совок» не хочеться. А це був фанатик, людина, щиро віддана комуністичній ідеї. Це був мій ворог. Він викликав у мене ненависть, коли я слухав його виступи. Я розумів: ця людина битиметься до кінця. Його самогубство? Ясно, що вчинок неординарний, і він викликає повагу. Смерть