Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього). Светлана Алексиевич

Пройшло життя… А на друге у мене вже немає сил… Одні нас тут жаліють, інші незадоволені: “Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують”. У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Нещодавно під лісом коня дикого знайшли. Мертвого. В іншому місці – зайця. Вони були не вбиті, мертві. Про це всі занепокоїлись. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно пройшло. До мертвої людині люди всюди звикли…»

      Олена М. – з Киргизії. На порозі будинку, як для фотографії, поруч із нею сиділи її п’ятеро дітей і кіт Метелиця, якого вони з собою привезли.

      «Ми їхали – як з війни…

      Схопили речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, в останні два дні залишалась у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з ломом, хто з сокирою, хто з молотком – чергували біля дверей. Скажу вам так… Однієї ночі напали на нас бандити. Мало не вбили. За телевізор, за холодильник тепер можуть убити. Ми їхали – як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, поки що не стріляють. Була різанина в місті Ош… киргизів із узбеками… Якось воно швидко затихло. Зачаїлося. Але щось у повітрі носиться. На вулицях… Скажу вам… Гаразд ми, росіяни, але й самі киргизи бояться… У них черги за хлібом, ось вони і кричать: “Росіяни, забирайтеся додому! Киргизія – для киргизів!” – і виштовхують із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба не вистачає, а треба нас годувати. Я їхню мову погано розумію, вивчила кілька слів, щоб на базарі поторгуватися…

      У нас була Батьківщина, тепер її немає. Хто я? Мама – українка, тато – росіянин. Народилась і виросла в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка у них національність? Ми всі перемішалися, наша кров змішалась. У паспорті у мене і у дітей записано – росіяни, а ми – не росіяни. Ми – радянські! Але тієї країни, де я народилася, немає. Немає ні того місця, що ми називали батьківщиною, ні того часу, який теж був нашою батьківщиною. Ми тепер – як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син – у восьмому класі, молодша дівчинка – в дитячому садку. Я їх сюди привезла. Нашої країни немає, а ми – є.

      Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. “Їдь туди, де твоя земля, а тут усе наше”. Нічого не давали взяти, крім дітей: “Тут усе наше”. А де моє? Тікають люди. Їдуть. Усі російські люди. Радянські. Вони ніде не потрібні, їх ніхто не чекає.

      А я колись щаслива була. Всі мої діти від любові… Я їх так народжувала: хлопчик, хлопчик, хлопчик, потім – дівчинка, дівчинка. Більше говорити не буду… Заплáчу… (Але додає ще кілька слів.) Ми будемо жити тут. Тепер тут – наш дім. Чорнобиль – наш дім. Наша батьківщина… (Раптом усміхається.) А птахи тут такі, як і у нас. І пам’ятник Леніну стоїть… (І біля хвіртки, вже прощаючись.